Тарас Шевченко на Нікопольщині

Фашистські загарбники боялися Шевченківського слова, як. кулі. Вони ненавиділи поета. Фашисти плюндрували 'Кобзареві святині, грабували майно шевченківських музеїв. Нищили експонати, котрі були гордістю українського народу. На території Канівського державного музею-заповідника «Могила Т. Г. Шевченка» окупанти створили концентраційний табір, обнесли йоп> кількома рядами колючого дроту.

Шевче»кове слово, як відомо, завжди допікало і пропікало. Так було завжди, в усі часи, відтоді, як воно з'явилося на світ. Гнівною сторінкою української історії стала наруга і поглум над , Шевченком та його творчістю у роки Великої Вітчизняної війни. Історія зберегла одну з невигаданих новел, що стосується1 знаменитого Канева.«Київ, 1944 рік. Місяць лютий. Микита Хрущов — Голова Ради Міністрів України. З партизанів щойно повернувся фотокореспондент газети «Радянська Україна» Яків Давидзон. А незабаром дзвінок до редакції газети — його викликають у Раду Міністрів..

Розмова, як кажуть, з порога:

— Товаришу Давидзон, нам стало відомо, що гітлерівці знищили музей Тараса Григоровича Шеаченка в Каневі, поглумилися-над ім'ям поета, осквернили Пам'ять всього українського народу. Вам завдання: завтра негайно вилетіти — і зафотографувати все документально.

— Микито Сергійовичу, але ж там йде ще війна.

— Ви були в партизанах, на фронті — і вам не звикати. Вмієте і зможете виконати завдання уряду.

На завтра літаком У-2 (кукурузник) фотокор вилетів до Ка1-нева. Сісти внизу на маленькому майданчику не можна було —точився жорстокий бій. І літак приземлився на самому вершечку Чернечої гори, неподалік від пам'ятника Кобзареві. Тут було справді затишніше, хоч сліди залишеної руїни до болю вражали і гнітили кожного. Коли ж Яків Давидзон зайшов до Музею — то жахнувся. Все розбито, розгромлено, понищено, пограбовано, сплюндровано, спалено, споганено».

(Микола Сингаївський Застереження. Газета «Демократична Україна» 040393).

У Харкові біля пам'ятника Шевченка гітлерівці розстрілювали та вішали мирних жителів міста.

І все ж таки у ту чорну пору всенародного лиха український народ не поривав славні традиції — відзначення пам'яті поета у березневі дні чи то на фронті, чи в тилу. В окупованому Нікопо-

«п

.зті збирали кошти на спорудження пам'ятника Шевченку. Навіть

було закладену постамент. Втім з різних причин далі справи не пішли. Та в нещадній битві із загарбниками повсюдно лунав

орлиний клекіт Тараса: «І вражою, злою кров'ю волю окропіте». Кобзареве слово кликало на битву за волю і незалежність. Досить символічний той факт, що коли 6 листопада 1943 року війська Першого Українського фронту визволили столицю України — Київ, у той же день перший мітинг відбувся біля пам'ятника Шевченкові. Цей факт ще раз стверджує: Тарас Шевченко—Це мир і правда! Тарас Шевченко — це воля!

Про те, наскільки популярний Шевченко з-поміж нікопольців віддавна, можна прослідкувати й по тому, як читаються його твори у нашому краї. Прикладів для цього—безліч. Зробимо набіжний

"•огляд з минувшини.

17 грудня 1906 року в Нікополі передова демократична молодь добилась через місцеву та губернську владу відкриття у місті платної громадської бібліотеки, назву їй дали таку: «Нікополь-•ская общественная библиотека». На день її відкриття книжковий фонд бібліотеки становив декілька десятків томів книг і 150 брошур. А вже на кінець 1907 року в цій бібліотеці налічувалось 2180 томів книг і 200 нових журналів і понад півтисячі брошур. Поповнення бібліотеки відбувалося за рахунок пожертвування нікопольськими громадянами та установами грішми і книгами.