Тарас Шевченко на Нікопольщині

Я закоханий з дитинства в поезію та і взагалі в творчість Тараса Григоровича Шевченка, мого улюбленого найвизначнішого вихователя, Тарас Шевченко — це не тільки історія епохи України, це — і поклик у майбуття.

Поезія Шевченка наскільки мене полонила, що я вбачаю в її авторові людину, яка долає таку вершину, котру людству вдається подолати надто рідко, якщо вимірювати оте «рідко» століттями. У поезії (у всі часи — від Гомера до сучасного Івана Драча) е свої «альпіністи» і е свої «туристи». «Альпіністи» сміливо штурмують важкодоступні висоти. В цей же час «туристи» гуляють по стежинах. «Альпіністи» ставлять перед собою складні, серйозні завдання, «туристи» набагато частіше прагнуть знайти легкий шлях.

Повторюю: Шевченко мене полонив. А тому я й вирішив дещо взнати, дещо вивчити з різних джерел про перебування Т. Г. Шевченка на Нікопольщині. Цьому Історичному захопленню я віддав багато років свого педагогічного й краєзнавчого життя. Адже про той пам'ятний в історії нашого краю 1843 рік, коли на Нікопольщині побував Т. Г. Шевченко, мені розповідали Ще в ті літа, коли я сидів за шкільною партою.

І тоді, ще юнакові, мені уявлялося, і сьогодні, людині певного життєвого досвіду, мені уявляється, що Тарас Шевченко був їм «альпіністом», Апостолом правди і добра, котрий штурмував висоти, прагнув якомога глибше впізнати свій український край, осягти духовну широчінь його народу, самодостатньо впізнати його долю. Тож і проліг шлях поета від рідної степової Кирилівки, де вперше спів його народився, де вперше ласку він впізнав, до берегів чарівливого Дніпра, осяяного славою відваги запорозького козацтва, так добре знайомої Шевченкові з різних переказів та дум Кобзарів, цих одвічних народних гомерів.

Що ж примусило молодого поета і художника здійснити подорож на Нікопольщину? На це запитання можна дати однозначну відповідь, коли добре вивчити внутрішній світ Шевченка. По-перше; поета вабили сюди історичні місця і пам'ятники, пов'язані з історією козацтва запорозького. Адже Нікопольщина, як відомо, була колишнім центром Запорожжя, тим осередком, про котрий М. В. Гоголь писав: «Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые й крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля й казачество на всю Украйну» (Н. В. Гоголь. «Тарас Бульба»). А засновник наукового комунізму К. Маркс, конспектуючи монографію М. І. Костомарова «Бунт Стеньки Разина», підкреслював: «Із заснуванням славного Запорожжя дух козацтва розлився по всій Україні» (К- Маркс. «Стенька Разін». «Молодая гвардия», 1926 р.

№ 1, стор. 107). До всього цього додамо ще й той факт, що на території Нікопольщини були розташовані п'ять Запорозьких Січей з восьми, що упродовж двохсот років відігравали прогресивну роль в історії українського народу, в його боротьбі проти татаро-турецької агресії і польських феодалів.

По-друге, під час перебування в Україні у Шевченка виник задум про періодичне художнє видання, присвячене історичному минулому, народному побуту та звичаям. Задум про альбом офортів «Живописная Украйна». Відомо, що за гроші, виручені від реалізації «Живописной Украйни», поет мав намір викупити з кріпацтва своїх родичів. Він передбачав саме у південному краї знайти та змалювати окремі місця і пам'ятники.

І по-третє, до тої поїздки до дніпровських берегів поет вже немало написав про Запорозьку Січ та запорозьких козаків, історичні та (літературні герої творів Шевченка глибоко проникали в його серце. Очевидці свідчать, що він зупиняв себе тоді, коли починав писати з голови, і старався писати тільки з серця. Йому, як поету — історику, художнику, просто людині, закоханій у рідний край, хотілося побувати на місцях колишнього Запорожжя. Він прагнув, а так воно й було, поглибити свої знання з історії України, котрою захоплювався давно. Поетові потрібно було показати, а не доказати — в мистецтві, що показано, то вже й доказано.

У запорозьких козаках Шевченко вбачав кращі риси українського народу, його волелюбність, його ненависть до гнобителів та загарбників.

Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, І волю...

(«Іван Підкови»),

Ще в ранніх поетичних творах він оспівував Запорозьку Січ. Варто назвати хоча б такі твори, як «Тарасова ніч» (1838), «Перебендя», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У них поет створив героїчно-романтичні образи запорожців Івана Підкови, Тараса Федоровича (Трясила), Максима Залізняка, інших прославлених сподвижників. До речі, у творах, друкованих в знаменитому «Кобзарі», запорозькі місцевості згадуються: сама Січ — 16 разів, Запорожжя — 7 разів (мовиться про всю територію «вольностей войська запорожского»).Навчаючись у Петербурзькій Академії художеств та перебуваючи в оточенні прогресивних діячів української 5 російської культури, Шевченко не втрачав зв'язків з Україною, завжди цікавився життям закріпаченого селянства, його побутом. 19 травня 1843 року, після закінчення навчання в Академії художеств, поет разом з Євгеном Гребінкою виїхав білоруським трактом в Україну, де він не був чотирнадцять років. Засумувавши по рідній землі, Тарас Григорович побував на Чернігівщині, в селах Київщини, Полтавщини. Та найбільше його приваблювали ті місця, де жили запорозькі козаки.