Тарас Шевченко на Нікопольщині
Пристосовуючись до умов зростаючих товарно-грошових відносин, прагнучи збільшити прибутки у своїх маєтках, частина поміщиків і чужоземних колоністів збільшували площі посівів зернових і технічних культур за рахунок селянських пасовищ і наділів. Дедалі жорстокішими ставали панщина та грошовий оброк. У листі до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 року, через рік після відвідання Нікопольщини, Тарас Григорович писав: «Був я уторік на Україні. Був я у Межигорського спаса, і на Хортиці. Скрізь був і все плакав. Сплюндрували нашу Україну катової «віри німота з москалями...»
Шевченко був великим поетом-гуманістом і виступав завжди на захист бідноти всіх національностей, в тому числі і за єврейську бідноту. Коли в журналі «Иллюстрация» № 35 за 1858 рік була надрукована стаття редактора цього видання, спрямована проти євреїв, передові діячі культури М. Г. Чернишевський, І.С.Тур-генєв, М. О. Некрасов, а разом з ними Іван Єгорович Забєлін і Тарас Григорович Шевченко заявили рішучий протест з приводу цього, що був надрукований у листопадовому номері журналу «Русский вестник». Крім того, у своїх віршах і статтях Шевченко виступав проти реакційного впливу іноземців і ліберального дворянства, які теж пригнічували український народ.
Тарас Шевченко, як свідчать його сучасники, мріяв зробити велику подорож по Дніпру до самого лиману упродовж 1844— 1846 років. Письменник Афанасьєв-Чужбинський, котрий був у близьких стосунках з Шевченком, згадує: «Потім ми мріяли про тюдорож по Дніпру дубом на Запорожжя, а далі до Лиману пошукати залишків старовини, що зникають все для дослідників. А що в обох нас не вистачало коштів, то ми й відклали це до кращого часу...» Це підтверджує й А. О. Казанківський, сучасник Шевченка: «Тодішніх задумів його пам'ятаю два, які не здійснилися. Перший задум — велика картина «Видіння Іезекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками, другий — подорож по Дніпру (з оглядом берегів його) в товаристві кількох осіб, до участі в якій Тарас Шевченко запрошував і мене з метою вивчення краю в археологічному, історичному та етнографічному планах».Таким чином, Шевченко був одним з перших, хто мріяв про всебічне вивчення історії українського запорозького козацтва у нашому краї. Теперішні його нащадки, продовжуючи бажання видатного поета, прагнуть глибше і ширше вивчити цей південний край України, багату історичними пам'ятками Нікопольщину, котра вабить тисячі і тисячі людей зі всього світу. Про це свідчить хоча б свято «Дні козацької слави», що відбулося на Нікопольщи-ні у серпневі дні 1990 року. У ньому взяли участь близько півмільйона чоловік майже з усіх областей України. То був поклик сердець до минувшини нашого краю.
Тарас Григорович Шевченко — любий і дорогий для кожного нікопольця, любий і дорогий як поет, як художник, як козак. Його перебування на Нікопольщині — яскрава сторінка в історії нашого краю.
НЕ ТІЛЬКИ ПОЕТ, А Й ХУДОЖНИК
Всім добре відомі факти, що Тарас Шевченко в дитинстві та юнацтві проявляв пристрасть до малювання. До наших днів дещо збереглося з цього виду творчості поета. Його мистецький доробок у порівнянні з поетичною, прозовою і драматургійною творчістю можна вважати скромним. Все ж і в цьому Шевченко проявив себе як художник.
Не полишав він цей вид мистецтва і в дні перебування в Україні, зокрема на Нікопольщині. Незаперечний той факт, що найбільше запорозьких речей і документів Шевченко бачив у Пок-ровській Січевій церкві. Він намалював її. Цей малюнок мав намір вмістити в альбомі «Живописная Украйна», котрий сподівався видати у 1845 році. Він офіційно повідомив у проспекті, що «в 1845 году вьшдут картиньї следующие: 1) Види: Чигирин, Суббо-тов, Батурин. Покровская церковь...»
Що ж собою являла та церква? Чому саме на ній зупинив свій погляд Шевченко як художник? У повному. розумінні ця церква не була Січовою, Запорозькою, бо збудована вже після ліквідації Запорозької Січі в 1798 році. Але дерев'яна дзвіниця ^ кованим залізним хрестом дійсно була запорозькою і простояла селі до п'ятдесятих років XIX століття. У внутрішньому коші посередині площі «возвьішалась одноглавая деревянная церковь, по-крьітая тесом, основанная при кошевом атамане Йване Малаше-виче в 1734 году й снабженная богатейшею церковною утварью. Подле церкви стояла небольшая тоже деревянная колокольия с тесовой крншей в два яруса» (Д. Й. Яворницкий. «Запорожье в ос-татках старинн й преданиях народа». Часть II, С -Пеіербург, 1888, стр. 167).
Під кінець існування Січі запорожці мали намір у Новій Січі (с. Покровське) збудувати кам'яну церкву з мармуру та обтесаного каменю. Та їх мрії не судилося здійснитися.
Уявлення про Покровську Січову церкву може дати малюнок російського історика, військового інженера, топографа, генерала Олександра Івановича Рігельмана (1720—1789), котрий бував на Запорожжі і певний час жив у Новій Січі. Покровська Січова церква зображена на картині «Кошовий отаман Калнишевський оголошує маніфест про скасування Січі» художника В. Ковальова, котрий дружив з Шевченком. Репродукція цієї картини є у Дніпропетровському історичному музеї імені Д. І. Яворницького.