Українська література в питання і відповідях (24 білети)
Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють лірич¬ного героя поезій “Люди різні між нас бувають...” та “Пригадую усе до сло¬ва...”. Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає “сові¬стю і ду-шею” і “щасливим щастям”. Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші “Ображайся на мене,як хочеш”. У цьому творі лу¬нає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії “Ти знаєш, що ти – людина” во-на виражена відомою поетичною формулою.
Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші “Вона при¬йшла”. Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все дов¬кола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає со¬лов'ями, вона тяг-неться за чудовим покликом.
Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути по-верховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.
Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захо¬плення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати лірично¬му героєві. Такими є вірші “Розвели нас дороги похмурі...”, “Дотліває холод мій у ватрі”, “Я тобі галантно не вклонюся”. У них поезіях багато триво¬ги, муки, не-довисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона “крихітна”, “мила” і “прозора, мов ранкова тінь”. До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вог¬нищі життя (ватрі) “дотліває холод”.
Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, “не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль”, але можна обійти незначні жит¬тєві незгоди. Вчасно сказане: “Пробач, моя вина” (вірш “Моя вина”) рятує кохання, допомагає по-долати кризу.
У вірші “Є в кохання і будні, і свята...” ліричний герой впевнений, що “дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас”. Метафоричні “хмарки”, “сонце” та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон (“не¬наглядна, злюща, чудова”), використаний в останній строфі вірша, підкрес¬люють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.
Випробування коханням на життєвих перехрестях – тема вірша “Там, у степу схрестилися дороги”, який став відомою піснею. Музику на¬писав В.Литвин.
Білет 17
1.Із забуття – в безсмертя: письменники “розстріляного відро¬дження”.“Розстріляне відродження” – це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітариз¬мом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно явити пе¬ред світом свою куль-туру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засо-би. “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо – пере¬стріляємо”, – так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі – з 259 україн-ських письменників, які дру¬кувалися у 1930 р., після 1938р. друку-валися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизни-ми підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін “розстріляне відродження”), у 30-х рр. було винищено 80% творчої інтелігенції.
Література “розстріляного відродження” позначена надзвичайним багато-ма-ніттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працю¬вали С. Єфре-мов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипо-вич, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.
В історії української літератури важко переоцінити значення творчос¬ті Миколи Зерова, який очолював гурт неокласиків. Головне, що об'єднувало неокласиків (до них належали, крім М. Зерова, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт),– це глибока повага до мис¬тецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого. За життя М. Зерова вийшла одна збірка його віршів – “Камена” (Камена у давньоримській міфології – богиня, покровителька наук, мистецтва). Не¬повторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з ко¬жної епохи все найкраще. Творив М.Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті “Обри” не¬мов воскре-шаються часи VI століття, коли овари (обри) силою і жорстокіс¬тю збирали ве-личезну данину з слов'янських поселень. М. Зеров переосми¬слює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. На початку сонета – картина веселої української весни, їй протиставлена, “немов казковий змій”, безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри.