Українська література в питання і відповідях (24 білети)
До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Гість-козак розповідає про гніт і здирництво царських посіпак, тяж¬ке становище народу в Україні.:
Коли Степан сповіщає, що тепер, можливо, цар дозволить їм відвідати бать-ків, бо “вже тепер на Україні утихомирилися”, Оксана обурюєгься:
Туга за Україною, за демократичнішим і людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за за¬попадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять Оксану до роз¬пачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані “озиватись” до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її ос-таточно. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: “Я гину, в'яну, жити так не можу!”. Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: “Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... Обоє ржаві”. Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки.
Наскрізь трагічним у драмі “Бояриня” є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства – холопства “боярина Стьопки”, компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм станови-ща Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля “скарала тяжко” чужиною, обох здушила “змора”, але не вистачило у них сили псремогги цей чужинець-кий тягар.
2.Собор – символ духовної краси людини е однойменному романі
Олеся Гончпра.
“Собор” Олеся Гончара – це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, “своїм романом “Собор” Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій”.
Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задума¬ло лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомос¬ковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свід¬ком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.
Він “ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом люд¬ських поривів, надій..”. Тепер у соборі просто склад комбікорму. Стоїть “облуплений собор”.
Спрямований у небо силует собору видно здалеку.
Герої роману, по¬вертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: “Зуміли ж так поставити!” Якусь невидиму магічну силу-відчу¬вають у соборі і Баглай-студент, і Вірунька, і козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.
Ставлення до собору є виміром людських чеснот і духовності. Як же став-ляться персонажі роману до собору?
Начальство зробило із собору пустку. Трудові зачіплянці дуже швид¬ко змирилися з тим, що собор одягли у “потьомкінські” риштування. Але вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він щось таке для них, що їм потрібне, хоча висловити вони цього не можуть. Це відверто сказала Вірунька, коли Ми-кола Баглай повідомив її, що собор збираються зруйнувати:
– Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, лю-дей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть... Носишся ти. Миколо, із своїм со-бором, як із писаною торбою.
Студент Микола Баглай – найвірніший захисник собору. Микола відчуває перед ним “дивний смуток”. Собор навіває на нього щось “вели¬ке”, він реально чує музику його куполів. Микола не хоче вірити, що “свя¬тості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм”, хоча бачить, як убога антихудожні сть шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти україн-ського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Микола зачарований мистець¬кою красою собору, він для юнака – символ душі, духовної краси.