Українська література в питання і відповідях (24 білети)

Глибоке зображення психології людини-трудівника, життя якого невідривне від його годувальниці-землі, маємо у повісті “Земля” (1902). Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, споді¬вання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині до-брих, працьовитих, поряд-них господарів. Івоніка Федорчук – батько Михайла і Сави – чесний і працьо-витий господар, що невсипу¬щими трудами з дружи-ною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. “Як я ко-лись замкну очі, то хочу аби моя земля пе¬рейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом”. Земля для Івоніки – жива іс¬тота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло – йо¬го гордість і надія. “По всіх селах навкруги немає йому пари – такий до¬брий”, – говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його по¬ведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: “Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не до¬тикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!” Письменниця майс¬терно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава–тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає

й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава – вбівца.

Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: “Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став год-ний, вона створила пащу й забрала тебе”. І коли Марійка почала ходити по во-рожках, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хо¬ча до загибелі сина “й не кивнув пальцем на свою жінку”.

Не однаковими виросли їхні сини – Михайло й Сава. Михайло – роботя-щий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працюва¬ти. Він як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко пережи-вали батьки і він сам.

Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього – до¬рожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілини днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, – це теж патологічний зв'язок, засно-ваний на гріхові і злі. Рахіра потихеньку при¬звичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківсь¬кою землею, бо “що значить чоловік без землі?”. Вона заклинає його, во¬рожить, чародіє: “Тобі їаае земля через ме-не... Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою”. Сава визріває на братовбивцю. Він одружу¬ється з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою.

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає лю¬бов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поко¬лінь став-лення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У “Землі” всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціаль-ному, національному й психологічному. М. Коцюбинський писав авторці: “Я просто зачарований Вашою повістю – все, і природа, і люди, і психологія їх – все це робить... сильне вра¬ження”.

2.Тема історичної та національної пам'яті в романі “Собор” Олеся Гон-чара.

“Собор” (1968) вирізняється в доробку письменника пекучістю поста¬влених проблем ї своєрідним їх мистецьким втіленням. У центрі твору Олесь Гончар поставив долю конкретної, тобто української, нації та долю духовного начала у житті суспільства.Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар постукав у серця своїх сучасників, нага¬дуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв'язок між по¬коліннями, про існування української нації. На перших сторінках роману пись-менник змальовує старовинний цвинтар на Зачіплянні, забур'янені горбики землі, “над якими колись тем¬ними ночами нібито вставали фосфоричні силуети предків. Зараз не вста¬ють, а колись нібито вставали, лякали людей. Хто вони були ті вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? І чого вставати їм – тісно лежати в землі? Чи підводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдеш¬ність? Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі під шапку – і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не бачить. Чує бу-сурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!”