Українська література в питання і відповідях (24 білети)

Ці слова з повним правом можна віднести до творчого подвигу самої Лесі Українки.

2.Пісенна творчість Андрія Малишка.Упродовж усього життя А. Малишко натхненно працював як піс¬няр. Му-зику до його поетичних творів писали такі відомі композитори, як П. Козиць-кий, М. Вериківський, Д. Майборода, А. Штогаренко, С, Козак, О. Білаш. Чимало творів ще за його життя ста¬ли народними піснями: "Ми підем, де трави похилі", "Рідна мати моя", “Білі каштани", “Стежина”, "Пісня про рушник” та інші. Улюбленою у народі стала пісня “Цвітуть осінні, тихі небеса", (музика О. Білаша).

Пісенність – одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв'язане з еле¬ментами народно-пісенної поетики. Це й забезпечило активну співпрацю композиторів з поетом та широ-ку популярність пісень на тексти А. Малишка.

Кращим твором пісенної спадщини поета с пісня “Ранки солов'їні”. Ліричний герой пісні згадує ніжне кохання, яке впродовж життя триво¬жить душу і не забувається. Закохані розійшлися в житті, але в серці живе надія на зустріч. Надзвичайно мелодійним у пісні є приспів. Побудований па паралелізмі, він викликає чимало асоціацій. Київ із квітучими кашта¬нами й неспокійною дніпровською хвилею – це сама молодість.

Душу і серце ліричного героя пісні “Ми підем, де трави похилі” тривожать карі очі коханої, яку він зустрів в “краю придніпровськім”. До коханої ліричний герой звертається найніжнішимн словами, порівнює її із “золотою ве-селкою”, яку обов'язково називає “моя”.

До кінофільму “Літа молодії” була написана “Пісня про рушник” (1959), яка давно вже стала народною. У цій пісні материнська любов по¬множена по-етом на всі найніжніші почуття українських матерів, які “но¬чей не доспали”, вчили своїх синів любити отчий край, тому не раз води¬ли їх у “поля край села” (до речі, факт біографічний). Випроводжаючи сина “на зорі” у “дорогу далеку”, “на щастя, на долю”, за традицією, мати дає йому найцінніший подарунок – “рушник вишива-ний”. Побажання матері синові передано дуже тонко, це по-бажання добра в невідомім краю:

Ліричний образ матері створює поет за допомогою епітетів. Усмішка у матері – незрадлива, ласкава. Її очі – засмучені, хороші, блакитні. Любов мате-ринська– вірна.

Буквально за 8 днів до смерті А. Малишко написав свою лебедину пісню – “Чому, сказати, й сам не знаю...”, – яка живе в народі під на¬звою “Стежина”. Музику до неї створив Пл. Майборода. Образ стежи¬ни, виведений у вірші А. Малишка, наштовхує читача на роздуми про свою власну життєву дорогу. Як пройшов її? Чи не доводилося ходити манівцями, зійшовши із власної стежини, що починається “біля воріт” рідного дому? Людське життя – ланцюг подій, що заставляє рухатися, йти вперед. Тому стежині “нема кінця”, як “й повороту теж нема”.

У пісенній спадщині А. Малишка є кілька “Колискових”, а також поетичні обробки народних пісень. Він написав лібрето до опери “Мо¬лода гвардія”. У своїй книзі “Думки про поезію” він писав: “Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона посестра життя, порадник, і вірний друг, і суворий суддя. Люди-на хоче з нею журитися і радуватися, мис¬лити і працювати”.

Білет 13

1.Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі “Бояриня” Лесі Українки.

Драма “Бояриня” вводить читача у складний період української істо¬рії – добу Руїни. Цей надзвичайно важкий для українців час XVII століття був співзвучний державницьким змаганням в Україні на початку XX. Тому майже одночасно написано три драматичні твори про епоху Руїни: “Бояри¬ня” Лесі Українки, “Гетьман Дорошенко” Людмили Старицької-Черняхівської, “Сонце Руїни” Василя Пачовського. Зрозуміло, що публіку¬вання твору, у якому ху-дожньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволя-лося радянською цензурою. “Бояриня”, написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лише недавно.

На історичному тлі XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед пробле-ми національної пасивності і зрадництва, які виливаються у траге¬дію. М. Драй-Хмара зазначав: “Поетеса відтворила, з одного боку, ту акти¬вну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну україн¬ську інтелігенцію, яка заради “панства вели-кого, лакомства нещасного” зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо”.Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій сім'ї, де нор¬мою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув мос-ковському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани облітають не-вдов-зі, як вишневий цвіт. Вона серцем і розумом від¬чула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московсь-ким звичаям, як мати Стспанова згинається під тягарем чу-жого побуту, розгублю-ючи рештки людської са¬моповаги. У Москві Оксана (“хохлушка”, “черкешенка”, “чужачка”) почу¬вається дуже погано, вона не мо-же звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов.