ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)
Початок двадцятого століття знаменний ще однією всеукраїнською подією: урочистим відкриттям пам'ятника І. Котляревському в Пол¬таві. Напередодні свята прийшов наказ заборонити виступи україн¬ською мовою, що викликало розгубленість серед промовців. Деякі взагалі відмовилися виступати, галичани (як іноземці) виступали українською мовою, всі інші •— російською. «Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по-українськи, —» писав Д. Донцов. — Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили... Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лиш одна жінка здобулася на цю мо¬ральну відвагу, свідчить, яка сила крилася в отій «дивачці»3.
Уперше велика громада людей на офіційному святі почула промови українською мовою, що сприймалися як протест проти національного гніту царської Росії. Боротьбу за українську мову Олена Пчілка вела все життя.
У січні 1905 р. Олена Пчілка у складі представницької делегації від України поїхала до Петербурга з клопотанням про відміну заборон українського друку. Комітет міністрів уже й сам зрозумів, що забо¬рони українського слова утруднюють розповсюдження корисних відо¬мостей серед української людності, отже, приносять шкоду. Комітет звернувся до університетів Києва і Харкова, до Петербурзької АН у цій справі. Висновок учених російської АН був однозначний: українське населення повинно мати таке ж право, як і російське, говорити публіч¬но і друкувати рідною своєю мовою. Цей висновок мав велике значен¬ня, оскільки підтверджував, що українська мова є, що вона самобут¬ня, окремішня від російської, «що її ніхто не видумав, а вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців і не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не тільки
'Мирний Панас. До Олени Пчілки // Зібр. творів: У 7 т. — К, 1971. — Т. 7.С. 469.
2Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. 13, кн. 3. — С. 218—219. 3Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 174.
248
несправедливо, але й для самого народу руського і Російської держа¬ви шкідливо», — писав М. Грушевський.
Відміна заборони друку відкрила нові можливості для пожвав¬лення громадсько-політичної роботи, публіцистичної та літератур¬ної діяльності Олени Пчілки, скерованої на захист національних прав українського народу, на боротьбу проти російського шовінізму. Коли виникла можливіть узяти участь у виданні часопису «Рідний край», перше число якого датувано 24 грудня 1905 року і видано в Полта¬ві, Пчілка, не вагаючись, прийняла запрошення одного з фундато¬рів журналу і сама, без родини, переїхала до Полтави. «Майже рік видавала вона «Рідний край» разом з Панасом Мирним і Дмитрієвим на кошти останнього. «У 1907 р. з'явилася думка мені перенести видання до Києва з тим, що поїдемо до Києва я і Шерстюк, а літературний матеріял мені надсилатимуть з Полтави. Так і зробили. Та показало¬ся скоро, що між мною і полтавцями постали непорозуміння і неза¬доволення полтавців виданням».
Незадоволення полтавців викликане насамперед відмінним трак¬туванням мети журналу: «Служити інтересам людности нашого краю, вияснювати усякі потреби народні, повідомляти про все, що діється у всякому закутку України, боронити усяке добре діло, боротися проти усякого лиха і кривди, хоч би тая кривда виходила від сильних і багатих». Не покладалась вона на Державну думу, на роботу посла в Думі.
Пчілка відгукувалася в журналі на всі пекучі політичні питання, включаючи найдразливіші про українсько-російські та українсько-єврейські проблеми, і трактувала їх відверто, сміливо й по-своєму, обстоюючи незалежність позиції, політики і тактики в цих питаннях. Не дивно, що «слабонервні» в тих умовах боялися передплачувати часопис, а влада не один раз конфісковувала журнал, що приносило їй величезні матеріальні збитки. «Я з місяця в місяць докладала своїх грошей і живилась надією, що становище таки ж покращає; мабуть, читачі боялися передплачувати журнал, бо були такі, що прохали пересилати їм журнал на чуже ім'я, боячись репресій на службі за передплату українського журналу. Боляче було і матеріяльно, і мо¬рально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити. Пробувала я була заінтересувати передплатників низькою передплат¬ною ціною, даремними додатками й т. ін., та це не помагало» [42].Українська преса бойкотувала Пчілку, російська оголосила її анти¬семіткою і висловила протест. З гумором на сторінках свого часопису розповідала Олена Пчілка про візит російської делегації до неї, що прийшла протестувати проти антисемітських статей у «Рідному краї», не читаючи його із-за незнання української мови: «Украинских газет не читаєм, так как етаво язика не знаєм». На здивоване питання Пчілки, як можна жити на Україні і не знати української мови, прозвучала відповідь: «Ми живьом не на Украйнє, а в Російской