ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

Такі уроки не пройшли безслідно для Олени Пчілки — майбут¬ньої матері шести дітей, котра, наслідуючи батька, не припускала насильства над особистістю, насаджування своїх переконань чи глуму над заповітним і святим кожної своєї дитини.

На дев'ятому році життя постало питання про навчання Ольги. Батько посилав прохання до Полтавського інституту благородних дівчат, до Смольного інституту в Петербург, але безрезультатно. В Полтаві не було вакансій, а в Петербурзі приймали дітей військо¬вих: «До сеї пори дякую я долю, що не попала я в той інститут, — писала Олена Пчілка в «Автобіографії». — Там би мене скалічили навіки».

1860 р. помер батько, і дальшою освітою Ольги опікувався брат Михайло, який віддав сестру до Київського приватного пансіону Нельговської (1861). Це був найсолідніший навчальний заклад, в яко¬му природознавство і фізику викладав І. Пирогов; улюбленим учите¬лем був Судовщиков, батько письменниці Грицька Григоренка (май¬бутній сват Олени Пчілки), Михайло Драгоманов викладав історію; винятково добре було поставлене викладання французької та німець¬кої мов.

1866 рік знаменний двома подіями: письменницьким дебютом у журналі «Гйг о!іе .Іи§егкі» гумористичним оповіданням «Біе темиагеп еіпез Ниіез», написаним як завдання на уроці з німецької мови, і за¬вершенням пансіону: «Коли я тепер перечитую мої перші оповідання, що писала геть пізніше українською мовою, то знаходжу, що опо-

Чічілка О. Автобіографія // Твори. — X., 1930. — С. 11. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо в тексті лише сторінку.

240

ЧІчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова // Твори. — К., 1988. — С. 543. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо сторінку.

241

відання «Забавний вечір» дуже схоже на це моє німецьке оповідан¬ня: той самий основний мотив: панські й селянські, такі несхожі міис собою й комічні, колізії в поєднанні того і другого. Безперечно одне що оповідання було цілком самостійне» [18], — згадувала Олена Пчілка.

1867 року Олена Пчілка поселилася в Києві у брата, де познайо¬милася з багатьма цікавими, проукраїнськи настроєними людьми: родинами В. Антоновича, П. Житецького, М. Лисенка, М. Старицько-го, з молодими тоді Ліндфорсами (Русовими), Іваном та Єлизаветою Рашевськими — українофілами, приятелями Опанаса Марковича та ін.

Там заприятелювала з Петром Косачем (1841—1909). «Ми чули, — згадувала Софія Русова, — що сестра Драгоманова була вже зару¬чена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з'єднати цю горду панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шля¬хетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманова вибрала саме його»1. Вони повінчалися в церкві села Пирогова біля Києва (1868) і поїхали в Звягель (Новоград-Волинський).

Волинь з її природою, пам'ятками історичної минувшини, народ¬ними піснями, етнографією зачарувала молоду жінку. Вона записує пісні, народні перекази, збирає етнографічні матеріали, зацікавлення до яких також перейняла від батька і київського гуртка брата Ми¬хайла. Тут розпочалися серйозні наукові фольклорно-етнографічні дослідження. Зібрані народні пісні вона надсилає М. Лисенкові та Ми¬хайлові Драгоманову, працює над розвідкою «Вислід про колядки волинські» та науковою роботою «Український орнамент», що були опубліковані значно пізніше і дістали високу оцінку фахівців.

У Звягелі молода, енергійна жінка поринає в громадську роботу. Згуртовує навколо себе людей, готових працювати для народу. Відсутність української книги, видавничої бази висунули на перше місце працю в цьому напрямі. Почали зі збирання «общественной» бібліотеки виключно з українських книжок та створення невеличкого видавництва, метою якого було сприяння друку українських книжок з різних галузей знань, доступних народові. «Співомовки Руданського» були дебютом Олени Пчілки у видавничій справі, котрою займати¬меться до смерті.

Серйозно, усвідомлено і всеохопно українською справою зай¬меться Олена Пчілка на початку 70-х років, після поїздки до брата Михайла за кордон, де він перебував у науковому відрядженні (1872).Всіма силами намагалася розважити брата і братову в їхньому невимовному горі — втраті малолітньої доньки Олі. Відвідала Фло¬ренцію, Рим, Помпеї, а повертаючись додому, пообіцяла братові виконати його доручення: передати листи галичанам-січовикам, які перебували у Відні. «Зустріч з галичанами здалась мені зовсім інак¬шою, аніж я собі уявляла, — згадувала пізніше Олена Пчілка, — значно інтереснішою; до тієї пори ніякого виразного вражіння про них я не мала, бо не зустрічалась із ними, якщо не лічити побіж¬них зустрічів у Києві з Терлецьким і іншими, коли вони приїздили у справі переговорів з «Правдою». Тепер особливо я зазнайомилась щиро з Мелітоном Бучинським.