ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

Бачилась з Окуневським, Гриневичем, Білинським. Бучинський і його приятелі — це були перші знані мені активні українці-галичани. Під той час приїздив до Відня дехто і з галицького жіноцтва: прига¬дую Софію Окуневську. Вона була у Відні недовго, але справила на мене вражіння високоінтелігентної, захопленої вищими інтересами жінки. Я побачила, що й поміж жіноцтвом галицьким є течія націо¬нальних настроїв. Через ту зустріч, хоч і дуже коротку, почалася і моя знайомість з іншим жіноцтвом галицьким, бо тоді часто між нами згадувано Кобринську-Озаркевич, хоч познайомилася в осо¬бистій зустрічі з нею я пізніше» [22—23].

Знайомство з галичанами, спілкування з братом та його оточен¬ням, пожвавлення українського руху, «легалізованого» через відділ РГТ, — все це остаточно утвердило правильність обраного шляху служіння українському народові. Та працювати на українській ниві ставало не тільки складніше, а й небезпечніше.

М. Драгоманова було звільнено з університету і фактично вигна¬но з України. Емський указ, вимушена політична еміграція брата, приглушення українського слова, публічно-офіційний глум над усім українським викликали в Олени Пчілки внутрішній опір, що назав¬жди наклав відбиток на її ставлення до Росії, царату та окремих російських літераторів і культурних діячів. Це був її власний, пос¬лідовний і безкомпромісний погляд на нації, що панували над Ук¬раїною або допомагали її денаціоналізувати.

Цей її підхід полярно розходився з підходами сучасних їй україн¬ських інтелігентів, які не мислили національну свободу поза свобо¬дою Росії, які вірили в російський лібералізм, у вічну згоду з ним і співали осанну російським лібералам. Олена Пчілка бачила страшну хмару російщини, що нависла над Україною і закликала до бороть¬би з нею, не зважаючи на авторитети — будь то Бєлінський, чи Толстой, чи будь-хто інший.

Олена Пчілка повністю солідаризувалася з думками І. Нечуя-Ле-вицького та О. Кониського, викладеними відповідно у статтях: «Сьо¬гочасне літературне прямування» та «Український націоналізм» (про Українсько-російські взаємини, далекі від гармонії та ефективності).

243

В час, коли урядові кола Росії сприймали Україну як колонію, а ук¬раїнців як рабів, коли духовна нівеляція українського етносу, мораль¬не закріпачення стали головною метою царських циркулярів та указів Олена Пчілка виступала проти холуйського запобігання українського лібералізму перед російською культурою, літературою, проти кос¬мополітизму, який її брат ще 1873—1874 рр. протиставляв вузько¬му націоналізмові.

Вона вважала облудною найщасливішу ідею, піднесену фальшиви¬ми устами чужинця чи насаджену за допомогою багнетів, чи інопле-мінників-агентів омосковлення. Все це вона висловлювала відверто і мужньо, в той час як інші воліли такі речі говорити пошепки або записувати в щоденники. Вона єдина дала оцінку В. Бєлінському як україножеру, захиснику кривавого московського імперіалізму, під¬тверджуючи її цитатою російського критика, де той писав, що «уряд російський не нарушив народне право, підбивши собі кримчаків і (кавказьких) верховинців, оті банди розбійників... які завдали стільки злого Росії і тим образили її великість» і що «російський уряд виз¬волив Грузію й Вірменію від тиранії азійських деспотів». На жаль, у своєму ставленні до українців та інших неросійських народів Бєлін¬ський не був самотній. Україножерські традиції Бєлінського розквітли після його смерті, свідченням чого була гробова мовчанка з боку російської інтелігенції на Емський указ царя-«освободітєля», завдяки якому «в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду, ми бачимо цілий один народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розламав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світу, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїза¬ції, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причин до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876»1, — писав І. Франко.Олена Пчілка прекрасно знала російську літературу, займалася перекладами, але ніколи не ідеалізувала українсько-російські взає мини, відкриваючи очі українській суспільності на складність і трагіз українсько-російських взаємин через нерозуміння росіянами україн¬ського питання, особливо коли йшлося про національний ідеал державну самостійність України.

Віддаючи належне російській культурі й літературі, Олена ПЧІЛКІ завжди ставила на перше місце національний ідеал, крізь його призм; аналізувала ці стосунки і робила відповідні висновки. Диференціююч окремі постаті у російському суспільстві у їх ставленні до україн