ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

260

вуються у пам'яті як єдина деталь імпресіоністів. Прихована емоція в пейзажах Олени Пчілки, що заховалася десь у порах опису, між словами і фразами, у прискореному битті ритму, в натяку, збли¬жує її з поезією Гете. Гейне якось сказав, що природа захотіла довідатись, як вона виглядає, і створила Гете. Ці слова великою мірою відносяться і до Олени Пчілки. Зрозуміло, йдеться тільки про відносну різницю. Художник не може відтворювати світ інакше, ніж через призму свого темпераменту.

Лаконізм, предметність, діловий характер порівнянь і метафор, простота фрази, її дієвість, її стремління до типу «іменник-дієсло-во» як до якоїсь межі, рівність і стриманість інтонації — це основні риси стилю Олени Пчілки-поета. Зверненням до світу природи Оле¬на Пчілка розширила амплітуду ліричного вираження психології людини, домоглася тонкого нюансування настроїв, доклала чимало зусиль для збагачення виражальних можливостей української лірики за допомогою символіки природи, музично-звукових проявів її життя, нових знахідок у застосуванні паралелізмів.

Художнє бачення Олени Пчілки початку XX ст. «повертає» при¬роду людині на вищому етапі їхньої єдності. Орієнтація на глибини психологічного аналізу дала можливість авторові по-новому осмис¬лити дійсність. Цікавими в цьому плані є поезії «Червоні корогви» (1918), «До Зеленого Гаю» (1919).

Перша поезія — це реакція Олени Пчілки на більшовицьку оку¬пацію України після жовтневого перевороту, коли

Замість червоних корогов, Високо знятих, лиш червона кров Річками всюди сумними тече... «Яка краса — відродження Країни» — Яка печаль — надій сумні руїни...1

Друга поезія «До Зеленого Гаю» — це оповідь про реальне і перспективне руйнування більшовицькою системою всього, що збері¬гало український дух, що нагадувало про Україну та її найкращих синів і дочок. В час написання поезії хутір Зелений Гай, придбаний Косачами 1898 р., залишався осередком культури й заповідником пам'яті про незабутню Лесю Українку, яка в цьому поетично-пре¬красному куточку України жила і писала геніальні твори. Зелений Гай привітно зустрічав О. Кобилянську, В. Стефаника, І. Труша, М. Лисенка, М. Коцюбинського, Ф. Красицького.

Дивовижно-чарівна природа Зеленого Гаю надихала й саму Оле¬ну Пчілку і навівала невимовну тугу за Михайлом і Лесею — її дітьми, що навічно попрощалися з цим природним раєм на землі; травою поросла могила Петра Косача, не відвідують її у цьому

'Цит. за кн.: Одарченко П. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. — С. 59.

261

затишному будинку найкращі друзі — М. Старицький, М. Лисенко, М. Коцюбинський та багато інших, перелічити їх годі. Та й самий Зелений Гай у великій небезпеці:

А ти стоїш задуманий так тихо, Неначе прочуваєш близьке лихо, Що простягло до тебе руки жадно, А в їй держить сокиру безпощадно, Готову постинать красу могутню І обернути все в пустелю смутну. Все знищити — і дуб, і всяке древо, Щоб задовільнить недолі хиже чрево, Укрить около чорними пеньками Над голими, порожніми ярками1.

З цим куточком так багато пов'язано в Олени Пчілки. Такої гар¬монії в людини-природи, такого унісону звучання душі й природи годі знайти:

... Мені співав пісні, шептав ти й жалі,

А я тобі незримії скрижалі

Душі моєї нишком розкривала,