ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

263

цем обвести. Се, по-моєму, велика хиба. Писатель нашого часу без дрібноти описання — неможливий».

Хоча судження Олени Пчілки про І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного надто категоричні, та прагнення писати по-новому частково реалізувалося і в її прозі. Йдучи назустріч новим пошукам у літера¬турі, Олена Пчілка вимогливіше ставиться до форми своїх творів, намагається відобразити дійсність крізь призму настроїв персонажів, дуже рідко використовує «нейтральні» тропи.

Не ставши невиправним традиціоналістом, Олена Пчілка не на-] лежала до прозаїків, що були в авангарді новаторських шукань, хоч у порушенні проблем зародження, розвитку і місця української інтелігенції; її зв'язку (і відірваності) з народом; у відтворенні ге¬роїв сильних духом, сильної волі, національного почуття гідності; пієтету до рідного краю і народу вона майже не мала попередників. «І справді, мов на свіжо розквітаючій луці оддихаєш, — писав І. Фран-ко, — так якось любо стає, читаючи Ваші оповідання, а коли де-не-де Ви й сатиру підпускаєте, то й вона така ж делікатна, мила та зграбна, мов та вода погожа в гарячу днину. Але що одно велике діло в Ваших оповіданнях, важний поступ супроти всіх давнішніх наших писателів: Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей. Досі ми її ніде не бачили [49, 10].

Спроби показати українського інтелігента — народника, націо¬нал-демократа ще на початку 70-х років зробили О. Кониський («Се¬мен Жук та його родичі»), І. Нечуй-Левицький («Хмари»), Панас Мирний («Товариші»), але всі вони не відзначались таким «свіжим тоном», «яскравістю кольорів», притаманних «вельми зграбненькій» прозі Олени Пчілки; не вміли підхопити розмови освіченого товари¬ства, навіть такого «вищого» товариства, як економи та офіціалісти. «Ви перші і, як кажу, поки що одні тільки можете нам дати широ-, кий роман на тлі соціально-політичних змагань і боротьби тої зароди жуючоїся української інтелігенції, котрої такі живі зразки видно і й «Світлі», і в «Чаді» [Там само].Олена Пчілка працювала три роки над повістю «Світло добра і любові» (1886—1888), яку не тільки не довела до «широкого роману», а й залишила незакінченою. Проте і в незакінченому творі їй вдалося порушити багато нових, надзвичайно актуальних проблем: могутній вплив творчості Шевченка на формування в молоді національної свідо¬мості; перші паростки національно-культурницького руху в Україні; спроби зближення інтелігенції й народу; пошуки інтелігентами-народ-никами шляхів оборони народу від національної й соціальної кривди.

В центрі повісті «Світло добра і любові» змодельований образ сина зубожілого землеміра — Петруся Підгірного, писаря мирового судді. Перейнятий ідеями Т. Шевченка, учитель Ященко знайомить з ними і свого учня Петруся: дає йому читати «Кобзаря», залучає

264

його до участі в підготовці Шевченківського вечора, на якому він сходиться з «хорошими людьми». «Не знаю, — пише захоплено в листі до батька, — чи єсть такі люди і у Вас на Волині; мабуть, єсть, — вони всюди несуть тепер світло добра і любові»1.

Він і сам стає «хорошою людиною», послідовним борцем за народні інтереси, захисником «утиснених» селян. Разом з товаришами — адво¬катом Васькевичем, слідчим Маляренком — намагається допомогти бідним селянам, захистити їх від напасті і кривди, поліпшити їхнє життя, просвітити: «без культури, без розуму, без світла, доброго братського почування й людської любові в усіх станах, без націо¬нального самопізнання, поваги до себе й других — нічого не буде», — переконаний Петро Підгірний2.

Майбутнє України Олена Пчілка пов'язувала не тільки зі зміною зовнішніх обставин, державних чи соціальних, а й з самоудоскона-ленням людини передусім у царині духу і національної самосвідо¬мості. Звідси — ідея виховання національної інтелігенції, здатної відстояти інтереси нації, самобутність її культури, мови, побуту, звичаїв і традицій; потреба єднання інтелігенції з народом пронизує кожен її прозовий твір, особливо повість «Товаришки» (1887). У післямові Олена Пчілка сама визначила тему: «пора першого пробуд¬ження жіноцтва в 60-х роках, першого поривання його до раціо¬нальної освіти й життя»3. Частково ця тема порушена в оповіданні «Чад», герої якого більше через моду, ніж з переконань, на словах, а не на ділі, просторікують про «єднання різних станів»; про потребу саможертовної праці на селі, необхідність міряти життя не тисячними посадами, а значно скромніше. «Коли «народництво», так обмежуй свої потреби по-народному! — декларує панна Покровська, яка збира¬ється в дусі'зближення з народом написати роман про кохання «пре¬красного панича з прекрасною сільською дівчиною». — А то б хотіли і «жертву благородну» приносити — і розкошувати. По-моєму, о, це пристрастя до розкошів і псує все діло, всі величні пориви й зма¬гання!» [100].