ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

Проте найбільше змінилася сама, тепер уже пані, Маруся. Пан Микола ніяк не міг збагнути причину такої разючої зміни. Куди поділось зацікавлення його працею; як так швидко вивітрилось захоплення його віршами; не просить, як колись, показати клітки гомогенного надіб'я під мікроскопом.

Розповідь від третьої особи дала змогу Олені Пчілці художньо засвоїти й динаміку внутрішнього світу людини. У відтворенні дина¬міки внутрішнього світу персонажів вирішальний крок зробила не Олена Пчілка, а Панас Мирний. Та в деяких випадках і в прозі Олени Пчілки переживання, психологічний стан розвивається як процес суперечливий і неоднозначний, в якому тісно пов'язані між собою думки й емоції, усвідомлені й підсвідомі бажання і стремлін-ня, картини уяви, спогади, асоціації. Яскравим прикладом такого відображення є душевний стан пана Миколи.

Олена Пчілка детально і художньо переконливо відтворила склад¬ний стан душі героя, двоплановість, неспівпадання емоційного й ра¬ціонального в психологічному світі, а значить — і складні стани внут¬рішньої боротьби, психологічну конфліктність. Усвідомлення чолові¬чої безхребетності і стихійний бунт проти неї напружують його нер-

275ви до межі. Робота (наукові досліди), котра приносила йому моральне задоволення, тепер — гірше каторги, а його маленька світличка, що служить кабінетом, де стоїть робочий стіл з розкиданими на ньому «источниками», — тюрма, що закрила двері перед найщи-рішими товаришами, заборонила зачитуватися новими великими жур¬налами, витіснила поетичні мрії і навіть позбавила його приємності прогулюватись по Хрещатику. Єдине, що дозволяється панові Мико¬лі, — «писать сочинение на степень», бо тільки таким способом він доб'ється «положення», потрібного не так йому, як його дружині.

Вона, як тюремний наглядач, не втомлювалась коротко, виразно і твердо наказувати йому безвідривно працювати «над сочинением». Докази її лунали так рішуче, що «пан Микола не перечив їй майже ні одним словом, слухав мовчки, хіба що при кінці жінчиної мови тяжко зітхав; але зітхання, хоч і тяжке, не єсть мова, значить, останнє слово зоставалось за панею» [288]. А під примусом хіба мож¬на щось створити?! Отже, пан Микола ніяк не міг перенести свої уже передумані наукові ідеї на папір. Надто багато подразників: то перо препаскудно пише, то думка перервалася і зникла; то сто¬ронні речі (картонний вишиваний по крайках кошичок для візиток, портрет Дарвіна), то репліки-накази дружини — все це заважає зосередитись і дратує пана Миколу. Найбільше вибиває його з нор¬мальної колії його абсолютна безпорадність і немічність перед дружи¬ною. «Як холодно-недбайло відноситься до його особи, мов до свого яремного вола! І яке суворе в неї тепер обличчя; очі, що колись були блакитно-небесні, тепер такі сірі, як цінь, губи роздуті злости¬вою погордою...

Страх, яка зміна в усьому! В такий короткий час така страшенна зміна... Нащо вона так зачісує своє волосся, се її зовсім не до лиця. Надає голові якийсь баранячий вигляд» [292]. Відтворення внутріш¬нього світу пана Миколи ведеться ніби зі сторони. Письменниця фіксує градацію почуттів (терпіння — роздратування — злість — нена¬висть — вибух протесту), використовуючи деталі зовнішньої поведін¬ки, що доповнюють картину в тих місцях, де потрібно відтворити емоційний настрій («досадливо гримнувши дверима за панею», «Шарп¬нув у вікні кватирку і одчинив її навстіж» тощо).

Письменниця поступово підводить читача до розгадки причини тої ненависті, що врешті переходить у лють і дію пана Миколи, котрий у присутності дружини, без її дозволу, боявся й поворухнутись. Думки його перестрибнули на Маню; спогади про її поведінку перед шлюбом і тепер «накрутили» нерви до краю. Другий прихід кицьки він уже не витримав, «зірвався, схопив кицьку за хвіст і, незважаючи на її розпачливе верещання, кинув через кватирку геть через вікно» [307].

Вся ненависть, вся лють, що впродовж довгого часу збиралася на серці і паралізувала його дії, притлумлювала його волю, нараз

275

вибухнула. Дістав велику сатисфакцію. Вперше після одруження відчув смак помсти. Дарма, що це була всього тільки кицька, що вона давно вже перестала бути улюбленицею дружини. Він виплеснув з себе нарешті ту вулканічну ненависть. І коли, повернувшись, дру¬жина знову дорікала, пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Він знову вернувся в себе і знову готовий виконувати функції яремного вола, тільки десь «далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворохнулась така думка: «Як шкода, що не кожну осоруж¬ну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнути за вікно!» [299].