ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

З волі авторки Люба наділена такими рисами, як інтенсивність морально-філософських пошуків (для Люби розв'язання морально-філософської проблеми значно важніше, ніж те, як складеться її

іКобринська Н. Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» 3 р. 1887 // Вибр. твори. — К. — 1980. — С. 287.

268

особисте життя), сила волі, аналітичний розум, здатний проникати в глибини морально-етичних проблем; працьовитість, висока націо¬нальна свідомість. Вихована в інтелектуальній атмосфері, де культи¬вувалися національні традиції; виколисана під звуки української колискової пісні і народної казки, напоєна красою світової літератури, перейнята ідеями Шевченка, Люба рано відчула потребу знати більш високі надособистісні ідеали і цінності, виправдати своє індивідуаль¬не існування високою метою, що відповідала б суворим вимогам особистості й узгоджувалась з принципом внутрішньої свободи. Праця для народу в ім'я його свободи і відродження стала для неї сенсом життя.

Для реалізації цієї надмети потрібно було ще багато знань. її вже не задовольняли прочитані романи, бо «там чудеса фантазії, а тут справжня світова область, з такими близькими явищами, з та¬кими дивними законами!.. » [134].

Люба Калиновська їде в Швейцарію на студії медицини в Цюрих-ський університет. Жадібно, із захватом взялась вона до науки, долаю¬чи всі перешкоди. Навчалась ревно й охоче. Потоваришувала зі сту-дентами-земляками Кузьменком, Корнієвичем, що були її однодум¬цями. З ними було цікаво, весело й приємно. Незчулись, як закра¬лись почуття. Мимоволі Люба милувалась вродою Корнієвича, його густим русявим волоссям, розумними карими очима, козацьким во¬льовим підборіддям.Та роз'їхались вони після студій, так і не освідчившись у ко¬ханні: Кузьменко — на Полтавщину, Корнієвич —ч на Слобідську Україну, Люба ж — на шість тижнів залишилась на акушерських курсах у Відні. Після галасливого студентського товариства у Відні почувала себе дуже самотньою. Враження від старовинного міста з його архітектурою, музеями, галереями були прекрасними, але (за браком співбесідника) тьмяніли невисловлені і засідали десь глибоко в пам'яті до якогось часу. Чужина і чужі люди, чужі часописи, чужа мова. Поверталась поспішно в хатиночку і писала листи в рідний край, рідним людям -— єдина відрада змученої душі. Та сталося диво. Одного разу, тут, у Відні, вона почула рідну мову. Нею розмовляли два паничі, обідаючи в ресторані: «Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російські, а то по-малоросійські [...] і ще б коли її хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. «Що се таке?» — міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними, — чує вона «переконан-нє», «відносини», «ся починає», буду мусів», — а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце прихвачує. А паничі, говорячи серед німців тією мовою, незрозумілою для окола, розмов¬ляють з такою певністю. Говорять собі і не постерігають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх» [217].

269

Вона познайомилась з одним із них. То був студент Віденського університету з Галичини, русин Бучинський. Хлопець зацікавив Любу. В думках порівняла його з російськими студентами. Він був далеко елегантніший: «Високий, лискучий циліндр, білі стрімкі комірці, складне чепурне убрання, старанніше пригладжені волосся й уса, галантна манера — в усьому тому було видно європейця».

Вона теж виросла в україномовній стихії, розмовляла цією мовою з мамою, слугами, але у вищому товаристві, чи за кордоном, у Цю¬риху!? у Відні?! — це було вище її розуміння. Щоправда, в уні¬верситеті зрідка вона перекидалася українськими словами, але виключно в жартівливому тоні; для поважного — переходили зразу на російську. На свій сором, Люба не може на рівних розмовляти з галичанином, який вільно, не затинаючись, говорить українською на будь-яку тему, а вона мусить подумати, згадати потрібне слово, попередньо перекласти в думці з російської й аж потім вже вимовити. Виходило строкато й незграбно. її інтелігентний співбесідник мовби не помічає того, не піддає глуму, хоч Люба душею чує той усміх. їй стає ще більше соромно, і вона з усіх сил намагається говорити «йо¬го мовою». І не тому, щоб «підладитись», а з усвідомлення, «що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне, таки аж соромно якось! Чого ж він уміє, а я ні!».

Слова «просвіта», «часопись», «напрямок», «враження» здава¬лись їй такими новими, незвичними, що вона не наважувалася їх повторити. Шукала виправдання для себе і собі подібних підросійських українців. Зупинилась на викладанні у школі російською мовою: «Нас наломлює школа, книжка; але й сей проходить школу, ще більш чужу, німецьку, однак же він не кидає свою, пильнує, розвиває». Тут чується міцна тенденція, міцніша, ніж оте полтавське україно¬фільство, котрого відгомін доходив до Люби перед виїздом у Цю¬рих, котре кинуло якесь проміння на Кузьменка з Корнієвичем» [220], — зробила висновок Люба.