ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

Біографія

Ольга Петрівна Драгоманова народилася 17(29) червня 1849 року в місті Гадячі на Полтавщині в дворянській родині. Батько, Петро Якимович (1802—1860), був високоосвіченою людиною, мав неабиякий літературний хист — публікував опо¬відання, вірші та переклади французьких роман¬тиків Ламартіна, Шатобріана, Леконта де Ліля в різних російських журналах та альманахах, що свідчило про «родову зав'язку» письменниць¬кого таланту його дітей, зокрема Михайла та Ольги.

Повернувшись з Петербурга на батьківщину з ідеями, що були сумішшю християнства з філософією XVIII ст. та якобінства з демокра¬тичним цезаризмом, Петро Драгоманов «не зна¬йшов собі місця в канцелярсько-дворянському устрою повітового життя миколаївського часу і, одружившись, більше сидів дома і читав кни¬ги, якщо не турбувався процесами різного дріб¬ного люду типу селян (з колишніх козаків), які відшукували собі свободу, рекрут, неправиль¬но взятих в армію, і взагалі всяких ущемлених. За це його терпіти не могли місцеві чиновники і велика частина поміщиків»2.

Пристрасть до читання і політики перейшла від батька до дітей, які за його вказівкою пере¬читували всі книги з його бібліотеки, де пере¬важали історичні твори.

Мати, Єлизавета Іванівна Цяцька (1821— 1895), дочка полтавського дворянина, звичайна хуторянська панна, що вміла читати, але «на-

1Допцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 155.

2Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Літ.-публ. праці: В 2 т. — К, 1970. — Т. 1. — С. 39.

239

писати могла лише своє прізвище і ні слова більше»1, як стверджує її дочка Ольга.

Родина жила в просторому будинку, при якому був гарний сад з пасікою. «Ми, діти, геть уже пізніше дуже любили той садочок і ті вулики, — писала Олена Пчілка. — А коли б хто хотів знати, то й свій письменницький псевдонім позичила я від тих, добре мені знайомих пчілок» [8].

Діти Драгоманових, а їх було шестеро (Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Єлена, Олександр) виростали серед дворових людей, у стихії українського слова, пісні, казки, національних обрядів: колядування, посипання, запросини на весілля тощо. Одначе вже з дитинства різким дисонансом в українську стихію нагло вривалася Московщина. Якось само собою розумілось, що до батьків треба було звертатись «мамінь-ка», «папінька», «тьотінька», «бабушка», а з гістьми, навіть з дітьми, спілкуватися російською мовою, бо «Гриші та Анюти не вміли гово¬рити по-моєму, то їм же трудно міняти свою мову на чужу [...] Гриші й Анюти не хотіли здобувати в себе тієї доброти до мене, не хотіли для мене поступатися своїм... Так починалося з-між малих, так велося й далі — і наостанку мова українська з тією делікатністю зостається на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить» [9].

Грамоти навчав батько — за російськими підручниками; не доходи¬ла сюди й українська книжка, що могла б зачепити не одну струну душі дитини; отже, читали й вивчали напам'ять твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя — найулюбленішого письменника Петра Драгоманова. Природно, що, виростаючи в такій інтелектуальній атмосфері, Олена Пчілка вже в 9 років «дебютувала» перекладом уривку поеми М. Лєрмонтова «Мцирі», а вже згодом, з такою самою любов'ю перекладала М. Гоголя й твори інших письменників з життя українців для своїх дітей.

Крім розвитку інтелектуальних здібностей батько дбав про мо¬рально-духовну гармонію стосунків з дітьми: «В той час, коли пов¬новладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти, — у нас ніколи нікого не били, ні з кого неі знущались; в ту пору, коли в педагогіці шкільній і хатній учити мало собі синонім бити, — нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть ніякими іншими способами не карали; отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів з тілом і душею беззахисних дітей; для наставлян¬ня на «добрий розум» було тільки спокійне, лагідне слово» [11].

Уроки вищої педагогіки й гуманізму дав батько своїм дітям 1859 р., коли його викликали до Полтавської гімназії через провини його сина Михайла — учня останнього класу, якому загрожувало виключення за зухвале слово, сказане інспекторові. Адміністрація гімна¬зії запропонувала дилему: або висікти сина різками на очах гімна¬зистів, або його виключать без права вступу до іншої школи. Бать¬ко зостався вірним своїм переконанням і вибрав друге, «сказавши, що хоч йому дуже тяжко бачити велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не могтиме скінчити гімназії та йти далі, але він, батько, волить прийняти вже таке лихо, аніж висікти сина різками: не бито його малим, тим паче неможливо завдавати йому такої ганьби, коли він став дорослим юнаком. Нехай буде, що буде!»1М. Драгоманова виключили з гімназії, і батькам було дуже незручно за «історію» з сином. Та блискуче витримані іспити в Київському університеті Св. Володимира зробили батьків щасливими: «Наш Ми¬хайло вже студент, справжній студент, ось його картка». Вони обоє читали ту картку, дивилися на неї, немов на живу істоту. Так, зви¬чайно, давніше то все була напасть, інакше не могло бути. їх гордо¬щі, їх славний Миша мав перебути все теє лихо і мав стати сту¬дентом» [13].