ОЛЕНА ПЧІЛКА (ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ) (1849-1930)

Цілий ряд поезій Олени Пчілки побудовано за принципом конфлікт¬ного протистояння: почуття, вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку. Цей громадянський обов'язок кличе юнака в тяжку, невідому дорогу («Прощання»). Героїня іншої поезії «Забудь мене!» прощається з коханим і конфлікт серце — розум вирішує на користь другого. Не може єднати свою долю з чоловіком, не гідним її.

До такого присуду вона йшла довго і тяжко. Сердечний жаль ще сильніше охоплює все її єство, але:

Хай і моєму серцю тяжко Сказать тобі: навік прощай! Нехай і так, — нехай і важко, — А серцеві не потурай! [24].

У поезії «Кохані речі» пряма порада дівчатам розважно ставитись до будь-яких речей, не приймати їх на віру. Інтимно-довірливою й привабливо-щирою постає поетеса у віршах, де ліричне «я» іден-

256тичне авторському «я» («Волинські спогади», «Гульча», «Та вже не тИ!.. », «Мій друже!», «Влад-ру П. Н-ку», «Скарби минулого» та ін.). В них — життєві враження і почуття, переживання самої Олени Дчілки. Та не лише її. Говорячи про себе, про своє, поет говорить про людське, позаяк його натура містить все, чим живе людство.

У процесі роботи над творами Олена Пчілка інколи підсилює особисте начало. Особливо ліричне «я» проявилося у «Волинських спогадах». Це спогади вдячності, любові, суму-жалю за рідними місця¬ми, де проходило дитинство й молодість поетеси; місця, що своєю розкішною красою, «українською вдачею», рідною мовою, співучи¬ми гаями, історичними пам'ятками навік зачарували серце поетеси. Минуло багато літ, а пам'ять зримо бачить Волинь незабутню, країну славутню і Луцьк — оберіг старої давнини, і Луцький замок, останок дідизни.

Ліричне «я» Олени Пчілки не приймає «художнього спокою» — цього головного постулату «мистецтва для мистецтва». В час, коли дедалі більше загострювалися суперечності, Олена Пчілка не зраджує ідеалу поета-громадянина, поета-діяча, поета-борця.

Співець — той, хто, припавши низенько, Як покутар світовий і Божий, Свої радощі й сльози тихенько На свою вбогу землю положе!

— це епіграф до збірки, мотив якого поглиблюється в «скарби ми¬нулого» («Не вмре поезія», «До Кобзаря», «Пророк» та ін.).

Визначивши свої естетичні позиції на початку 80-х років, Олена Пчілка не змінила їх до перших десятиліть XX ст. В цьому вона наслідувала Т. Шевченка, «що висловив глибоку тугу, всю кривду, всю долю свого народу і виявив собою, своєю піснею-думою всю вдачу його». Вона не проминула жодної роковини народження і смерті Кобзаря, щоб не відзначити їх організацією вечора пам'яті, концер¬том чи публічним виступом про значення його для України.

Традиційна як поет для української поетичної думки, Олена Пчілка має низку особливостей. В її віршах відсутнє шевченківське узагальнено-трагічне сприйняття України як частини всесвіту. Образ України в Олени Пчілки — меншої філософської глибини і відкри¬тості порівняно з світовою художньою думкою. Але на відміну від абстрагованого мелодраматичного образу України в багатьох сучас¬ників, в Олени Пчілки образ України розкривається в стильовій атмосфері інвективи, осудження, що конкретизувало предмет роз¬мови, знімало розмитість абстракції.

Ідейно-тематична й образна система поезії Олени Пчілки пов'язана передусім з осмисленням нової людини, нового буття. Новий ліричний герой як стильова форма вираження нової людини, нового буття став організуючим центром образної системи. В українській поезії

92-268257

від Т. Шевченка до Лесі Українки поетична творчість Олени Пчілки репрезентує образний світ ліричного героя як вияв його самосві¬домості.

Ніби полемізуючи з поетами, в яких з плином часу «зникає смілива надія, замість одваги — в серці страх», Олена Пчілка обстоює грома¬дянську функцію художнього слова, упевненість, що суспільно корис¬ними можуть бути лише ті твори, які вселяють надію, підносять дух і навіть з могили промовляють