Форми забезпечення повернення кредиту як головний інструмент зменшення банківських ризиків
Тому в інтересах самого банку важливо, щоб у кредитному договорі було відображено цільове використання кредиту максимально чітко (з зазначенням номерів і дат відповідних договорів або контрактів, рахунків до сплати і т.п.). Так же чітко повинно бути визначено цільове використання позикових коштів і в страховому полісі.
Звичайно, банки іноді зацікавлені в кредитуванні клієнтів із зазначенням досить загального формулювання цільового використання – "на комерційні цілі". І це буває вигідно банку при контактах зі страховою компанією, так як останній при настанні страхового випадку практично неможливо буде посилатись на нецільове використання кредиту. Однак це може трапитись лише тоді, коли в страховому полісі в графі "Цільове використання" міститься лише відсилка до кредитного договору.
Але якщо в полісі жорстко встановлено ціль використання кредиту, а страхувальник використав позикові кошти на інші "комерційні цілі", то у випадку неповернення кредиту позичальником банку буде практично неможливо довести, що наданий кредит було використано за призначенням, хоча в кредитному договорі і фігурувало цілком обтічне формулювання, що дозволяє позичальнику використовувати отримані кошти за власним розсудом.
Практика страхування ризику неповернення кредиту породжує все нові "відкриття", що дозволяють позичальникам тим чи іншим способом отримати кредитні ресурси. Оскільки часто кредитуються операції купівлі-продажу товарів, то банк і страхова компанія зацікавлені в тому, щоб схема, угоди була гранично простою – закупівля товару на кредитні кошти і продаж його, в ідеалі, оптовому покупцю. Потенційний позичальник, щоб отримати кредит, забезпечує певний набір документів: договір купівлі-продажу, де він є покупцем, та аналогічний договір, де він виступає в якості постачальника товару. Банк в кращому випадку, перевіривши наявність товару і платоспроможність покупця-оптовика, з готовністю видає кредит. З іншого боку, у страховій компанії з тих же причин немає підстав відмовити у видачі страхового полісу. Угоду здійснено. І ось тут з'являються "несподіванки". Покупець-оптовик відмовляється купувати товар. Постачальник не має іншого виходу, як спробувати продати закуплений ним товар іншому покупцю. А це означає, по-перше, що іноді ілюзорними стають розрахунки на своєчасне повернення кредиту, по-друге, у страховій компанії з'являється можливість відмовити в страховому відшкодуванні, так як змінився ступінь ризику і не дотримується цільове використання кредиту.
Однією з умов договору між банком, клієнтом і страховою компанією може бути записано і таке: "клієнт зобов'язаний повідомити страхову компанію про неповернення кредиту". Порушення цього пункту клієнтом також може привести до відмови виплачувати страхове відшкодування, навіть якщо страховий випадок настав, і банк вимагає гроші від страхової компанії.
Підставою для відмови в позові банком до страхової компанії може бути і прострочення подання позову.
Досить розповсюдженою є і наступна помилки кредиторів. Пред'являючи позов тільки гаранту, вони часто забувають притягувати в радники своїх безпосередніх боржників. З різних причин гаранти страхові компанії доводять, що вони не повинні платити. І якщо в позові відмовлено, то кредитори, щоб стягувати гроші зі свого боржника, повинні знов подавати справу до суду і сплачувати ще раз державне мито. І чекати, коли суд розгляне їхню справу.
Часто виникають суперечки між банками і страховими компаніями через недостатньо чітко розписаних положень договору страхування. Так, недвозначно, повинен бути зафіксованим в договорі пункт про те, що саме страхується. Безпосередньо сума самого кредиту або тільки проценти по ньому? Або і те і інше узяте разом? Одночасно вимагається запис про штрафні санкції або про їх відсутність.В договорі необхідно передбачати і чітку послідовність повернення грошей клієнтом банку. Особливо уважно сторони повинні віднестись до тих пунктів договору, що стосується звільнення страховиків від відповідальності.
Інші "правила гри", ніж при страхуванні кредитів виникають, коли страхова фірма виступає як гарант по забезпеченню повернення кредиту. Наприклад, в Росії, згідно Цивільного Кодексу, гарант несе лише додаткову відповідальність і повинен платити по зобов'язаннях боржника лише при недостатності у останнього коштів.
Підводячи підсумок, необхідно підкреслити, що норми чинного цивільного законодавства, в тому числі і Закон України "Про страхування", в принципі, не можуть забезпечити в повній мірі захист інтересів банку при страхуванні ризику неповернення кредиту. Передусім, це пов'язано з тим, що так чи інакше зобов'язаним перед кредитором залишається первісний боржник тобто позичальник і наявність договору страхування не дає додаткових правових гарантій повернення кредиту. А це означає практично повну залежність повернення кредиту від сумлінності і грамотних дій позичальника. Можливо, логічніше було б використовувати механізм страхування на окремих етапах комерційної програми, на здійснення якої було взято кредит, зокрема, ризиків несплати позичальнику конкретним підприємством за поставлену цьому підприємству продукцію, непостачання, зменшення рентабельності угоди, страхування перевезення вантажів.