ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

206

«Дві московки». Дебютував письменник повістю «Дві московки» у львівському журналі «Правда» 1868 року. Повість розвиває, пог¬либлює й узагальнює проблему солдатчини, що порушували його попередники: в поезії — Шевченко, у прозі — Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок. Солдатчина — не тільки соціальне лихо, що призво¬дить до економічного краху родини, а й чинник деморалізації і де¬націоналізації народу — на такий висновок наводить повість.

Традиційна, на перший погляд, тема любовного трикутника набу¬ває в Нечуя-Левицького нового вирішення. Дві дівчини покохали одного парубка Василя. Незважаючи на одруження з одною із них, щастя не пізнав ніхто. Василь пропав безвісти, очевидно, загинув, так і не натішившись родинним щастям, не здійснивши своєї мрії про клаптик власної землі і три пари волів.

Марина помирає на вулиці, в чужому місті, зневажена і відкинута всіма повія, «так і не втекла від свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, і не затанцювала його навіть в Києві» [1, 80].Ганна, не дочекавшись вісточки від свого чоловіка, в голоді, холоді і самотині помирає. Образи Ганни та Марини — не персоніфікація двох різновидностей одного типу, а втілення самостійних особисто¬стей. Марина кипить енергією, пристрастю, волелюбністю, непри¬миренністю до лихих обставин життя; Ганна — втілення працьови¬тості, доброчесності, страдництва, покори долі. Нечуй-Левицький змальовує людину у її суспільних зв'язках. Він зображує не тільки рекрутчину, що перетворювала, по суті, селянина на раба військо¬вого чину, а й тяжке становище цього селянина в пореформену до¬бу. Змалку відірваний від родинного середовища, насильно відправ¬лений у школу кантоністів, син Ганни забуває не лише свою мову, а й зневажає рідну матір, заради свого блага готовий позбавити її навіть хати.

Нечуй-Левицький першим порушив проблему деморалізуючого впливу школи кантоністів на формування характеру її вихованців. Образом Івана письменник започаткував галерею жертв колоніза¬торської політики царизму, що руйнувала неперехідні духовні цінності української традиційної селянської родини.

Відкрита 1721 р. при кожному полку для синів солдатів, школа кантоністів готувала безрідно-вірних служак. За пару років, як про це дізнаємося з повісті, дитина забувала все рідне, цуралась найдо¬рожчого — матері, ставала слухняним виконавцем бюрократичної системи, Іваном без роду і племені, цинічним, жорстоким, бездуш¬ним, безсердечним, без батьківщини.

Письменник не сприймає шовіністично-імперської, русифікаторської політики царського самодержавства. Він беззастережно засуджує існую¬чий лад не лише в його етичних наслідках, в антигуманності, у за¬гальному егоїзмі, жорстокості, самовпевненості, а й за «безщасний народ, зовсім забитий з мовою, літературою й освітою» [2, 15].

207

Уже перша повість засвідчила появу непересічного епічного таланту. Спираючись на традиції Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, він значно збагачує композиційно-зображувальні засоби, першим увівщц об'єктивно-епічну розповідь, зробивши наголос на характері, типі. Його сучасники займалися питаннями стилю, сюжету, історичного колори¬ту, та образ залишався в багатьох із них на другорядному плані.

У повісті «Дві московки» діють люди з виразно визначеними індиві¬дуальними характерами. Замість умовно-дидактичних фігур Квітки-Основ'яненка, що уособлюють різні пороки і доброчинності, сутності яких можна вичитати інколи з самих тільки імен, в Нечуя-Левицько-го діють живі люди, котрих кожний міг зустріти в житті, з харак¬терами, які не вкладаються в якусь сентенцію. Навіть відсутність психологічного аналізу не робить його героїв примітивними, бо психо¬логізм замінює різнобарвна діалектика дій, що розкриває характер.

Простота і ясність реалізму, чіткість образів, правильність пропор¬цій, співрозмірність засобів і мети, відсутність статичних елементів, доведений до рівня ремарки психологічний опис та опис речей — риси, що становлять своєрідність творчої манери Нечуя-Левицько-го, його певну перевагу над попередниками і сучасниками. Бальзак, наприклад, показує людину через її діяльність, характер — через учинки. Та величезна щільність матеріального оточення робить його образи вагомішими, створює для них глибокий фон. Життєве ото¬чення, речове середовище відтворені так детально і насичено, ніби сама людина бере щось від них. Вона мовби розкривається в речах чи проектується на них. Від речей до людини і від людини до речей встановлюються зв'язки. Речі стають координаторами характеру. Ре¬човизм слугує Бальзаку певною заміною психологізму. Предмети і будинки договорюють часто те, що не додумали і недовідчули люди. Людська думка застигає в її речах щільними згустками.