ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

219

ТВОРИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО З ЖИТТЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Творчість Нечуя-Левицького припадає на час, коли під впливом М. Драгоманова культивувався соціалізм та інтернаціоналізм, який мав швидко знищити національні відмінності і створити космополітів —. гібридів, інтелігентів, які б для вищого світу були росіянами, «русски-ми», а для «домашнего обихода», для мужиків — українцями. Вва¬жаючи таку ідею аморальною, Нечуй-Левицький був і залишився українцем до смерті. Свої твори він призначав не для вищого чи нижчого «сословия», а для «всесловної» української нації, на яку дивився «очима свого духа» і вірив в її живучість і суцільність.

У цьому аспекті перехід письменника від селянської тематики до творів на теми з життя інтелігенції був цілком закономірним. Темряву та забобонність тогочасного села Нечуй-Левицький розглядав як наслі¬док кріпосницької системи. Силу, здатну усунути наслідки кріпа¬цтва, він шукав серед сучасних йому суспільних груп та прошарків. Інтелігенція, на його думку, і мала стати такою силою, що зможе вивести український народ із темряви. Наслідки русифікації серед простого народу, що в 70—90-х роках стали хронічною хворобою національного життя, Нечуй-Левицький відтворив і в повісті «При¬чепа» (1869): «Московська школа на нашій Україні, — писав він, — багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од батька і матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком споглядає на їх. Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту прогалину, почату ляхами, скінчену москалями, щоб зв'язати те, що порвала наша недбайливість».

Повість «Причепа» об'єктивно розвінчує духовну нікчемність «святих отців» російської православної церкви, покликаних нести освіту в народ, прищеплювати високоморальні поняття. Звичайно, конфлікт тут набуває не тільки виразно антагоністичного змісту, а розгортається між цілісними, духовно чистими, хоч і знедоленими, людьми праці, інтелігентами, вірними ідеалам народу, і корисливи¬ми здирниками, егоїстами, кар'єристами, перевертнями, охоронцями самодержавства, яких зіпсували взаємини, що їх насаджував на Україні царизм. Але найбільшим лихом, доводить письменник, є перетворення праці з найпершої духовної потреби людини на приму¬сову повинність, на процес, що визискує людину, є втрата радості від праці. Навіть природа, земля в умовах жорстокої експлуатації не викликає радості у трудівника: він відчуває себе підневільним.

Проблематика «Причепи» не вичерпується викриттям бездуховності. Уже сучасники письменника відзначали великий крок його в худож¬ньому осягненні сутності людини. Повість «Причепа» дала можли¬вість П. Кулішу у 1872 р. твердити, що її автор «першим доторкнувся

220лсиття нашого товариського та тим поклав засновок до романів со¬ціальних»1. Однак соціальний механізм буття народу й індивідуальних, «приватних» доль захоплював митця не сам по собі, а в тій мірі, в якій у ньому проявився загальний «дух», «субстанційне начало» доби, національний, просторовий та часовий її колорит.

Нечуй-Левицький покладає надії на освічену інтелігенцію, яка допоможе народові пробудитися (ідея пробудження народу від сну хвилювала ще Т. Шевченка, а згодом Марка Вовчка, П. Куліша, І. Франка). Творчим виявом таких змагань є роман «Хмари», написа¬ний у 1870—1871 роках, перше видання якого вийшло 1874 році у Києві в збірнику «Повісті Івана Левицького».

Назва роману символізує національний гніт, здійснюваний росій¬ським царизмом на Україні, «символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів укра¬їнської національної культури»2. Дійсність сповнена похмурих барв: письменника жахає і розлюченість, всезагальний наступ царського самодержавства на все соціально прогресивне, національне в Україні, і забобонність, неосвіченість і забитість народу.

Рецензуючи роман Левицького, О. Кониський відзначив життєву основу твору й актуальність порушених проблем для України, окута¬ної хмарами. «Хмари деморалізації, хмари вузького егоїзму, хмари бюрократизму і поганого індиферентизму — до всего, крім грошей, застилають нам світ науки, світ моральности, світ громадського доб¬ра! — Хмара космополітизму, маска праці буцім-то на народну ко¬ристь ширяться і ширяться, і виходять недолюдки; виходять не люде з національним розвоєм — а наймити банкірів, у котрих рідний край там, де гроші, де задовольнене егоїзму. За хмарами такої деморалі¬зації не видно світу! Хмари закрили від нашої громади останнього часу безконечно тяжку долю, страшенне убожество наших селян! закрили наше загальне духовне убожество, закрили нашу темноту, наші національні рани!.. »3.