ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

Нечуй-Левицький підтримує зв'язки з Київською Громадою, з П. Ку-лішем, М. Драгомановим, І. Франком, І. Белеєм та ін. Він не приховує свого негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти.

1885 року письменник вийшов у відставку і цілком віддався літера¬турній діяльності. Збірка повістей, заборонена в Росії цензурою, ви¬йшла у Львові 1871 р. «Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. «Основа» та «Кобзар» Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській» [10, 17].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років творчість Нечуя-Ле-вицького досягає найбільшого розквіту. В цей час вийшли «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Хма¬ри» та цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, «Ста¬росвітські батюшки та матушки».У 80-90-ті роки Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривджені й нескривдже-ні», «Старі гультяї», «Київські прохачі», «Сільська старшина бенке¬тує», «Вольне кохання», «На гастролях в Микитянах». Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906), «Українська поезія» (1906), «Українська декаденщина» (1911), «Де люди, там і лихо» (1911), «Хто такий Шевченко» (1913) та ін.

Про жвавий інтерес письменника до суспільно-політичного і куль¬турного життя 1910—1914 pp. свідчать нариси, не надруковані за його життя: «Призви запасних москалів», «Неслухняна тітка», «Мар'я¬на Погребнячка й Бейліс», «Апокаліпсична картина в Києві» та ін.

Уже хворий, Нечуй-Левицький дбає про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях, був переконаний письмен-

205

ник. Ефективність такого підходу до розробки історичної тематики довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші історики та письменники: О. Стороженко («Марко Проклятий»), Д. Мордо-вець («Сагайдачний») і сам Нечуй-Левицький (казка «Запорожці», драми «Маруся Богуславка», «В диму та полум'ї», роман «Князь Єремія Вишневецький», повість «Гетьман Іван Виговський»). У їхніх творах зображено широкі картини минулого України, виведено га¬лерею образів історичних постатей: Богдана Хмельницького, Мак¬сима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Зо-лотаренка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших силь¬них, безстрашних, відданих українському народові героїв.

Старість, хвороба, перша світова війна перешкодили здійсненню намірів. Самотній, у голоді та холоді, на 80-му році життя І. Нечуй-Левицький помер у Дехтярівському будинку перестарілих. Похова¬ний на Байковому цвинтарі.

«ТО БУВ ТЯЖКИЙ ЧАС, БОДАЙ ВІН НЕ ВЕРНУВСЯ!» (ХУДОЖНЯ ПРОЗА ПРО СЕЛО)

Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гумо¬рески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебра¬ків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.

Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсаль¬ний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього.. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середо¬вища соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левиць¬кий широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне «я» героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», в яких створив типи-характери і «перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних»1.

'Міщук Р. Співець душі народної. — К., 1987. — С. 19.