ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

І. Нечуй-Левицький належить до числа пись¬менників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років «працювала» на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.

І. Левицький-громадянин сформувався рані¬ше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літе¬ратурну діяльність він почав у ЗО років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усві¬домлено й тверезо, коли дума про народ, дра¬матизм його долі цілком полонили його чуйне серце.

70—90-ті роки — час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, «обмальовуючи його становище і мате¬ріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикме¬ти національної вдачі, його темноту й непросвіт-ність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування» [10, 164].

І. Левицькому не треба було «ходити в на¬род», щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, ма¬тері, няньки, сільського оточення, від розкіш¬ної природи Надросся. «Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну бу-дущого часу. Вона вся вставала перед ним гар-

1Нечуй-Левицький І. Загальний огляд найновішої русь¬ко-української літератури // Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — Т. 10. — С. 164. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо у дужках лише -том і сторінку.

195

на, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся заса¬джена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами» [2, 149].

Біографія

Іван Семенович Левицький народився 25(13) листопада 1838 року в місті Стеблів (тепер Корсунь-Шевченківського району) на Черка¬щині в родині сільського священика.

Батько, Семен Степанович Левицький, священик з діда-прадіда, був начитаним, талановитим, національно свідомим чоловіком. У його бібліотеці «не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-україн-ській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками» [10, 263].

На жаль, його численні почини наштовхувалися на перешкоди, які не міг здолати сам. Створена ним початкова школа була закрита зразу ж поміщиком; написані українською мовою церковні проповіді заборонені Київською духовною академією, бо «язик проповідей не достоїн церковної кафедри»; «він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер» [10, 8].

У 40-х роках, познайомившись із П. Кулішем, під його впливом почав збирати народні пісні, народні перекази, давав переписувати їх своєму старшому синові Йванові.

Захоплено слухали діти розповіді батька про Різаний Яр, про Корсунь, де відбувалася битва Богдана Хмельницького з поляками; вчилися любити Україну. Розповіді батька про Запорозьку Січ запада¬ли в душу, а уява, підкріплена живими свідками давнини (церква Спаса, давній вал, могили, Наливайків шлях) малювала тих, хто бився коло могил, хто лежав у них, хто йшов Наливайковим шля¬хом у безсмертя.

Передавався дітям і батьків жаль, «що на Україну дуже насіли польські пани [...], що московщина заїдає наш язик і національність». Пізніше ця проблема стане центральною в його житті. У повісті «Над Чорним морем» (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяног вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», то з гоголівським Тарасом Буль¬бою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає обраг зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавис¬тю: «Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити.