ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Пол¬тавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885).

Великий вплив Нечуя-Левицького на своїх вихованців дратував шкільне начальство, тому й втриматись тривалий час на одному місці він не міг. Про це пізніше напише у своїй частково автобіогра¬фічній повісті «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, — каже директор гімназії учителеві Комашку, — ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоло¬вік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні» [5, 38].

Нечуй-Левицький залишив чимало цікавих думок про освіту й ви¬ховання в тогочасній школі («Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Бо-гуславськім училищі»; повість «Дві московки», «Причепа», «Над Чорним морем», «Хмари»).

203Для нього неприйнятна школа — «царство паль та різок», як і викладання чужою мовою, що притлумлювало дитячий розум, спо¬вільнювало розвиток, викликало відразу до мертвої, нудної, незро¬зумілої для дитини науки. «З цієї причини і українська школа, зага¬лом, і наше Богуславське училище з його всіма підручними книж¬ками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов'ян¬ській, і для нас — і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика» [10, 26].

Навчання рідною мовою — запорука повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини — така основна думка педагогічних статей «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), надрукованих у львівській «Правді» під псевдонімом «А. Глаголь».

Він піддає нищівній критиці підручники, написані як закручени¬ми старослов'янізмами і книжними словами, так і добірно-народною російською мовою, як, наприклад, «Родное слово». Поважаючи пе¬дагогічний талант і слушність методичних порад К. Ушинського на кшталт тієї, що шкільні книжки повинні бути тільки українські, Нечуй-Левицький справедливо докоряє українцеві К. Ушинському за те, що «Родное слово», за яким навчаються українські діти, має виключно російський зміст, придатний для російських хлопців: «В йо¬му все говориться про російське село, про російське селянське життя. Казки, приказки, пісні — всі російські», — пише Нечуй-Левицький у статті «Російська народна школа на Україні».

Така ж російська «среда» і в читанці «Приходская школа» Єрміна і Волатовського — придатна для Московщини — шкідлива для Украї¬ни. «Але ся «окружающая среда» од українських дітей — за тридев'ять земель — і не тільки вони, але навіть їх вчителі ніколи не бачили тієї «окружающей средьі». Замість навчати і розвивати дітей, учи¬телі змушені марно гаяти час на пояснення російських слів. «А тим часом своя «окружающая среда» так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей» [10, 139].

Та обрусити весь народ, убити його мову нікому не вдасться, запевняє Нечуй-Левицький. Можна обрусити невеличке сословге дво¬рян через гімназії та університети, навіть офранцузити, бо всі вони говорять по-французьки. Але народ — надто густа, цупка, може, інертна, та дуже здорова і велика маса. Отже, треба припинити цю педагогічну комедію. «Примішувати політику до школи і до педаго¬гії — це не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою та й годі... Вчити дітей азбуці й разом з тим російській мові — се щось таке чудернацьке, на що будуть брехати з дива

204

навіть європейські собаки, не то гомонітимуть порядні люде. Ми ба¬жаємо від щирого серця, щоб знайшлися як можна швидше в Пе¬тербурзі розумні люде і змінили той дивовижний учебний устав [...]. Українські шкільні книжки вже давно готові: їх треба тільки запро¬вадити в народні школи. І в бібліотеки при народних школах треба так само вкладати як можна більше популярних книжечок, писаних українською мовою. Тоді народна школа буде ганятись не за двома зайцями, а за одним зайцем і, доконче, його впіймає» [10, 143].

Справа школи для народу не переставала цікавити Нечуя-Ле-вицького. Він знав сам, як важко вчити дітей чужою мовою, тому й виступав проти пригнічення й русифікації українського народу, куль¬тивованих офіційною школою, проти нехтування рідною мовою; його обурювало, що шлях до народу творам І. Котляревського, Т. Шев¬ченка був закритий.