ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

«Старосвітські батюшки та матушки» (1880). Гумористично-сати¬рична спрямованість творів Нечуя-Левицького мала значний вплив на розвиток повістевих жанрів в українській літературі останніх десятиліть XIX ст. «Основи суспільності» І. Франка, «Перекинчики» Є. Ярошинської, «За Кадильну» Д. Лукіяновича, «Варвари» М. Чер-нявського, «Рубають ліс» А. Крушельницького, «Старосвітські ба-

229

тюшки та матушки», «На гастролях у Микитянах» І. Нечуя-Левицького та ін. — усе це гостроконфліктні, суспільно актуальні, сповнені виразно соціальним звучанням твори з яскраво вираженою іроніч¬ною тональністю.

Соціальне походження завжди спонукало Нечуя до відтворення побуту духовенства. Високосвідомому українцеві боляче було спосте¬рігати процес денаціоналізації не лише української інтелігенції, а й духовенства, що почався 100 років тому. 1799 р. митрополитом Київ¬ським став молдованин Банулеско-Бодоні, який досягає «купночи-нія» — спільного чину української церкви з московськими порядка¬ми. З цього часу митрополитами і єпископами ставали чужинці або змосковщені українці. Систематично й послідовно заборонялись укЯ раїнські богословські традиції, українська мова в проповідях; при¬пинено існування церковних братств; соборність української церкви замінено синодальними рішеннями; ігуменами стали призначати (а не вибирати) також чужинців, які не знали і не шанували місцевих звичаїв. Духовна школа стала знаряддям політичного й духовного змосковщення. Навіть церковна преса не друкувала статті з історії та етнографії України. Церква і релігія виконували поліцейську функ¬цію, що суперечило самій сутності християнської віри.

За допомогою такої церкви Москва намагалася зламати опір укра¬їнського народу, спотворити його душу, зробити його безсилим, безвірним, слухняним і покірним. Релігійність, яка мала б спрямовувати народ на шлях визволення і свободи, стала засобом національного та духовного відчуження. З цього погляду повість-хроніка «Старосвітські батюшки та матушки» має неоціненну вартість. Побут саме такого, здеморалізованого духовенства подано досить об'єктивно, особливо негативні сторони життя і побуту служителів церкви: кар'єризм, за¬жерливість, хабарництво; взаємини між собою і з навколишнім світом.

У центрі твору — життя двох попівських синів — Моссаковських і Балабух. Перший — гарний, скромний, мовчазний, несміливий, безвольний і неосвічений; другий — «недокінчений академіст», ви¬сокий, годований, вайлуватий, зарозумілий і тупий. Під стать їм і дружини: Онися й Олеся. Епізоди нехитрого їх життя підкреслю¬ють відсутність власної життєвої перспективи, поверховість вчинків і нікчемність їх інтересів.На широкому побутовому тлі подано хроніку двох родин аж до появи нового покоління. Головні і другорядні герої повісті підтвер¬джують духовне омерзіння священиків, облудливість та себелюбство «старосвітських батюшок та матушок». Відчувається, що письменник значно підвищив, відшліфував і збагатив майстерність. Відбулися якісні зміни і в характерології, що стала об'ємнішою, життєво досто¬вірнішою.

Жадоба накопичення у поєднанні з егоїзмом та лукавством роб¬лять життя духовенства суцільною пітьмою, де все людське відсту-

230

пає на другий план. Обидва священики ведуть анемічне життя; кращо¬го застосування варта «діяльність» матушок, особливо Онисі, сварли¬вої, зажерливої, скупої й жорстокої в поводженні з наймитами.

Затягло болото міщанства й Олесю, колись жваву, вродливу й добру дівчину, а тепер морально здеградовану, легковажну. Танці, флірти з кавалерами — ось коло її інтересів. Свій крах вона відчула, коли намір утекти з офіцером зазнав повного фіаско. Проте змінити їй нічого вже не вдається; в результаті — змарновано життя не тільки Олесі, а й її дочки.

Зіставляючи різні типи героїв, різні життєві «порядки», Нечуй-Левицький вперше в українській літературі аналізує причини мо¬рального зубожіння, показує, як одні форми світовідчуття, матеріаль¬ного і духовного буття героїв поєднуються з іншими, цілком проти¬лежними. Спочатку дещо ідеалізоване змалювання патріархальних сімей Балабух і Моссаковських перекривається згодом зображенням їхнього духовного зубожіння.

У повісті немає ні суто позитивних, ні суто негативних персона¬жів. У них поєднані чисті людські почуття, поривання з користолюбст¬вом, егоїзмом. Н. Крутікова назвала повість «справжньою енцикло¬педією звичаїв і побуту духовенства» і відзначила неабиякий талант автора у змалюванні «живих характерів».