ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

«Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним і добрим наро¬дом, багатим і просвіченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з | своїм язиком і літературою, з своєю наукою і поезією» [1, 453].

Але конкретна Радюкова праця виявляється лише в читанні на¬родові українських книжок, у збиранні народних пісень.

Павло Радюк спостерігає негативні явища в сільському житті: жахливу Журбанівську школу, шинок, пояснюючи народне лихо національним гнітом і денаціоналізацією українців, що проводилась царським урядом на всіх рівнях. Не випадково учитель — москаль, що обзиває Радюка хохлом, а шинкар-єврей підриває економічні основи селян. Однак ці картини не викликають обурення в героя: «Радюк стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні, сміх і жарти, женихання й милування, все те причаровувало молодого хлопця».

Його намагання зблизитися з народом інколи виглядають смішно: «Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! — говорив він дідові. — Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим наро¬дом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім» [1, 501]. На доказ цього Радюк підмостив хусточку під мотузок, щоб не муляло в плече, і почав зносити дині та огірки. Нові ідеї звелись до теорії «малих діл».

У Києві він веде приємні розмови з Дашковичем про українську націю, народну літературу, мову. У панських салонах він пропагує свої ідеї, критикує вади в системі виховання молоді, за що його називають «драконом революції» та «варваром країни»: «Це якийсь дракон революції!.. — вигукує аристократка Турман. — Та він, на¬діюсь, революціонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже небезпечне! Він, певно, буде в тюрмі! Йому не минуть Сибіру!» [2, 257—258].

Авторська позиція неоднозначна: письменник бачить обмеженість дій і програми Радюка, і тоді іронія проймає розповідь про героя. Але письменнику подобається в Радюкові його бажання бути корис¬ним народові, його спрага до діяльності, його революційний потен¬ціал. Нечуй-Левицький підтримує в своєму героєві демократичні «шляхетні поривання» молодих українських інтелігентів, їхню віру в майбутнє свого народу. Інша річ, що не завжди ця молодь знає шляхи, які приведуть до перемоги. Радюк, наприклад, що більше думав про свій народ і Україну, то його душа ніби

«тонула в якійсь темній безвісті, де не було ні дна, ні верху, де не було за що вхопитися... В його душі була мета, ясна і проста — народ і Україна,

228

але на скільки доріжок розбігався великий шлях до тієї мети! І од чого почать? І за що взятись? Та думка знов кидала його в якусь страшну бе¬зодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хіба за проміння сонця» [2, 149—150].Це питання не дає спокою Радюкові, як і наступним поколінням захисників народних інтересів, цілу галерею яких створила україн¬ська література. Прагнення І. Нечуя-Левицького намалювати позитив¬ний образ із середовища інтелігенції зумовило його пильну увагу до проблем соціального й національного змісту. За часів написання роману «Хмари» письменник з симпатією ставився до ідей І. Тургенєва і М. Добролюбова. Придивлявся він і до концепцій народників, поді-люючи їх думку про те, що саме інтелігенція, усвідомлюючи свій обов'язок і свою провину перед народом, має взяти на себе його освіту і визволення. Тому Левицький не довіряє ідеї революційного насильства, вважаючи боротьбу ідей процесом важливішим за бо¬ротьбу суспільних верств. Цим пояснюється, що Радюк більше про¬голошує, ніж діє, відстоюючи право свого народу на освіту рідною мовою, на його вільний розвиток. Письменник розуміє скромність проголошуваних Радюком ідей, обмеженість тактики «малих справ». Він показує, що Павло Радюк, врешті-решт не витримавши тиску темних хмар, утікає з Києва на Кавказ.

Не пішов І. Нечуй-Левицький за російською літературою і щодо проблеми «зайвої людини». Його герой близький Рудіну І. Тургенєва, але не стає «зайвою людиною». Психологія і доля Радюків не має ані фатальності героїв Лєрмонтова, Тургенєва, ані внутрішнього роз¬двоєння людей, що страждають від усвідомлення безсилля щодо втілення в життя своїх ідеалів. Герой Левицького — активний, його рефлексії не є наслідком безсилля. Це пошук себе. У проголошуваних Радюком промовах справді є багато чого від народницьких доктрин. Проте прозаїк, віддаючи належне таким діячам, бачить слабкість їхніх програм, вважаючи, що прийдешнє щастя народу не забезпе¬чить сама освіта. Він поділяв у цьому погляд Т. Шевченка, пов'язуючи майбутнє свого народу з ідеєю нації, з боротьбою за її національне й соціальне визволення. В такому контексті відвертий протест Радюка проти царського деспотизму — щире співчуття народові, активна просвітницька робота, намагання сприяти національному визволен¬ню — був сміливим і привабливим. Читачі сприймали Радюка як позитивний образ, в якому письменник уособив риси найкращої частини української інтелігенції 50—60-х років, гідної наслідування.