ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

«Бурлачка» (1878—1880). Якщо повість «Микола Джеря» стала своє¬рідною енциклопедією кріпосницької системи, то «Бурлачка» при¬свячена темі зображення становища селянських мас після кріпацтва. Перед читачем постають типові картини експлуатації народу за часів

голодної волі.

Героїня повісті — скривджена, збезчещена бурлачка Василина. Приречена на моральну загибель, знівечена й утоптана в соціальне багно, вона знаходить у собі силу і людську гідність піднятися і почати життя наново.

Біографію героїні подано на загальному тлі пролетаризації села та виникнення перших капіталістичних фабрик, що наганяють жах на вчорашніх селянок-робітниць. «Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла і шуміла вода» [3, 321].

Злидні і нестатки погнали дівчат на заробітки до посесора-шлях-тича Станіслава Ястшембського. У батьків — десять ротів, усі хо¬чуть їсти, а працювати нікому. Отож дівчина спочатку ходила поло¬ти буряки, а згодом її, безталанну, заманили у двір. Отам красуню й спіткала зла доля. Довірилася паничеві — до науки тупому, до карт, горілки і танців охочому, — зіпсутому «фамільними тради¬ціями панства та панування над мужиком...» [2, 40], і життя її перетво¬рилось на пекло. Знеславлена і вигнана з двору, Василина боїться

213

повернутися у село: «Будь проклятий той час, коли я вступила у цей панський двір!» [2, 87], — так прощається вона з двором, та слів прощання ніхто не чує. Самотня, над Россю народжує дитину і в напівпритомному стані кидає її в річку.

Починаються страшні поневіряння і каторжна робота на суконній фабриці. Низька платня, погане харчування, грязюка у казармах спричинялися до епідемій, а часто й смерті. Витримати годі, але й без праці прожити не можна. Василина знаходить розраду в горілці та розпусті.Робітник Михалчевський витягає її з того бруду і нечисті, допома¬гає знову стати на праведний шлях. Син простого теслі, він за допомо¬гою німецьких майстрів навчився столярувати та добре робити столи, стільці, шафи й канапи. Таких, як Михалчевський, було чимало: «Дрібні стеблевські шляхтичі, не маючи свого поля, кидались до ремесла, служили на фабриках за столярів, малярів, слюсарів, кова¬лів... Заводи випустили багато добрих майстрів на селах та в містеч¬ках» [1, 327]. Природжене почуття краси розвивалось у Михалчевсько-го під впливом поезії: «Михалчевський був письменний, вчився в церковній школі, читав і співав на криласі. Він доставав книжки в священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати, купив і прочи¬тав Шевченкового «Кобзаря». Про Тараса Шевченка тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містечках, кругом його рідного села Керелівки. Як умер Шевченко, як дійшла чутка за його смерть та похорон у Каневі, Михалчевський плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька» [1, 328].

Чоловік такої душі та серця, з такими здоровими засадами і поглядами на світ, на людину, людські взаємини не міг не «прочи¬тати» мову серця Василини. Його фізичного й морального здоров'я, уміння бачити насамперед людину в людині, навіть, здавалося б, у навіки пропащій, вистачає, щоб підняти Василину з суспільного дна, повернути їй загублену честь і людську гідність. Його «ласка¬вість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, у голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками» [1, 343].

Нечуй-Левицький неодноразово підкреслює, що витоки морально¬го здоров'я і сили — у рідній землі. Згадаймо, як живописно і прискіп¬ливо змальовує письменник кожний горбик, долинку, струмочок, деревце, кущик, де проходило життя і дитинство Івана Михал-чевського та Василини, де набирались вони сили, поезії і доброти. «Ой рідний мій краю! Садки мої! Ліси мої! Як гляну на вас, як ходю в вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю» [1, 368], — говорила Василина, гуляючи в садках з дівчатами.

Про неоціненну роль рідної природи у вихованні людини, у фор¬муванні особистості Нечуй-Левицький писав у спогадах про Богус-

214

лавське училище: «Школи треба б закладати й заводити для дітей доконче в таких чудових місцинах, де природа гарна й чудова [...]. А в нас міські школи ставлять серед міста, де, як пише відомий педагог Ушинський, діти бачать перед собою тільки самий камінь; і в дворі камінь, і на вулицях камінь, з якої причини й душі виходять кам'яні й цегельні, без поезії, без почування краси натури й її поезії» [10, 55].