ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

Твори Нечуя-Левицького «Над Чорним морем» та «Хмари» піддава¬лись нищівній критиці. Шельмували автора за ідеї, яких туди «напхав автор», за композицію, за нежиттєвість героїв тощо. При цьому рідко хто зважився дати висновок про історичне значення цих творів як перших про інтелігенцію.

Критики докоряли письменникові за те, що його герої розмов¬ляють українською мовою, тоді як українська інтелігенція розмовляє переважно російською. Письменник помер, так і не дочекавшись щас¬ливого часу, коли українська інтелігенція опанує свою рідну мову.

«Киевские епархиальньїе ведомости» не влаштовувала зображена Нечуєм-Левицьким академічна публіка, зовсім не подібна до «истин-ной академии». Відповідаючи часопису, М. Петров слушно зазначив, що мета автора полягала не в дагерротиповому відтворенні дійсності, а в проведенні відомих ідей та художньому вираженні їх.

Розгромну рецензію в «Киевском Телеграфе» написав М. Драгома-нов, відзначивши невиразність ідей Павла Радюка («Радюк просто смішний дурень») і Комашка («Над Чорним морем»); ідеалізацію «но¬вих людей», пропаганду шовінізму в «Причет»; звеличення само¬дурства старого міщанина Лемішки в «Хмарах» тощо. «Для нас, на віддаленні чверті століття, — писав І. Франко, — видно тепер оптичну помилку Драгоманова: він сердився на людей, змальованих Левиць-ким, судив їх слова і вчинки своїм моральним судом, міряв їх своєю

^Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною // Правда. — 1884. — Роч. XII. — С. 224.

'Коцюбинський М. Твори: В 6 т. — К., 1961. — Т. 1. — С. 323.

222

'Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 443.

223

мірою, але лаяв автора за те, що створив їх такими живими та близькими своєму серцю, що не понаклеював на них картонок: се мені подобається, а то ні. Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів і більш нічим»1.

У «Хмарах» змальовано два покоління української інтелігенції. Старше покоління репрезентують професори Дашкович і Воздви-женський. Після закінчення Київської духовної академії вони стають професорами; одружуються з дочками купця Сухобруса, ретельно ділять між собою тестеве добро. Обидва своїх дочок виховують в інституті шляхетних дівчат.

Ольга Дашкович, Катерина Воздвиженська сповідують «ідеї» бать¬ків, кепкують з нових ідеалів, пристосовуються до норм свого середо¬вища. Романіст нещадно висміює виховання Ольги Дашкович у пансіо¬наті, закінчивши який вона стала покручей, «болотяною пишною квіткою», від якої йшов «дух гнилизни», консерватизму, застою. Не випадково дороги Ольги Дашкович і Павла Радюка розійшлися.Письменник не шкодує сатиричних барв, щоб висміяти систему виховання, що віддаляє вихованців на неймовірну відстань від народу, його культури та звичаїв. Ольга Дашкович нічого не знає про Шев¬ченка і здивовано запитує, чи міг «мужик» написати таку книгу, як «Кобзар». Мрія її — вийти заміж за графа і зайняти поважне місце в аристократичних салонах. «Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі», — кається професор Дашкович за безглуздо прожите життя, в якому, як у морі, він утопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу...»

Якщо Дашкович мав бажання працювати для народу, то Воздви-женський навіть не наближався до нього. Це типовий представник консервативної, реакційної професури ЗО—40-х років, який ретельно і сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі. Кодексом поведінки таких людей було прислужництво, пла¬зування перед начальством. У такий спосіб він і робить собі кар'єру, стає професором, але крім міщанського добробуту, його не цікавить ніщо. «Я професор Божою милістю та волею начальства», — каже він, підкреслюючи цим вірнопідданість царатові.

Для Воздвиженського не існує народних інтересів. Усі книжки, де йдеться про народ, він знищив, а для їх авторів показав би за можливості одну дорогу — до Сибіру. «І пишуть же чорт зна що! — говорить він про збірники українських народних пісень. — І записують те, що треба б зовсім скасувати, викинути з корінням».