ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

196

Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів».

Ворогами для Нечуя-Левицького згодом будуть усі, хто не давав розвиватися українському народові, забороняв його культуру, літе¬ратуру, мову, визискував економічно, політично і духовно; знева¬жав український народ як окремішну націю всіма способами і на всіх рівнях денаціоналізував його.

Розповіді батька про історичне минуле закладали підвалини любо¬ві до України, її героїчної історії; духовність матері сприяла роз¬виткові в майбутнього письменника здорових моральних засад.

«Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту», — читаємо в «Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаному ним самим» [10, 8].Його мати розмовляла чистою українською мовою, зовсім по-народному, з приказками і прислів'ями. «Зрісши коло стін монасти¬ря, — писав Нечуй-Левицький О. Кониському в травні 1876 p., — моя мати була дуже богомольна, любила молитись Богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею» [10, 264].

Під впливом матері він став дуже богомільний: «Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лі¬сах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях» [10, 266—267].

За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар'єрою — письменницька праця стала його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником. «Темна ніч» і «веселий пишний ранок» сперечались безнастанно. «Темна ніч говорила мені за фіваїдські пе¬чери, за молитви, за чорну одежу, говорила за рай. Пишний, весе¬лий ранок говорить мені не те, але щось інше... Не молитва, а пісня йшла мені на душу...

... Буду писати вірші, складу віршами книжку таку, як «Катери¬на»... напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих бідою. Про їх, про їх!» [5, 143].

Переміг «пишний ранок». Левицький став письменником. Знайомст¬во з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці: «Кривий біс» Лесажа, «Павло і Віргінія», «Дон Кіхот» Сервантеса, «Пертська красуня» Вальтера Скотта; «Божественна комедія» Данте,

197

а згодом твори Пушкіна і Гоголя. Найбільше вразили його страшні картини Дантового пекла. Крім того, між семінаристами поширюва¬лись українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.

Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів пока¬зує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.

Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реа¬лістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д'Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, гро¬мадського. Лише такі історичні драми, сповнені сьогочасною ідеєю, зворушать душу читача, і навпаки, відсутність її уподібнить історич¬ний твір до школярських історичних книжок — штучних, сухих і нудних. «В крузі так званої «чистої штучності», — писав він у «Кри¬тичному огляді», рецензуючи історичну драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» і оперу Дмитра Старицького «Послідний кошовий запо¬розький», — де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, такі і нікчемними, історична драма може тільки справуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю» [10, 63].