ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

1Нечуй-Левицький І. Критичний огляд // Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — ТЛО.— С. 61.

234

Критерії до історичних творів у Нечуя-Левицького були дуже високі. Правда, історична правда — основна вимога до художнього твору взагалі, історичного зокрема. «Чиста штучність» — мистецтво для мистецтва — неприйнятне для автора «Миколи Джері», який вважав, що в історичному творі має відчуватися «не одна минув-шість», мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади». «Чиста штучність» заперечувала сьогочасність. Сам Нечуй-Левицький ретельно дотримувався історичної правди, бо вигадувати історичні твори і подавати народу, що не знає її — шкідливо.

Критично використавши історичні й літературні джерела, фоль¬клорні записи, Нечуй-Левицький створив широкі картини минулого України, вивів галерею постатей: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Золотарен-ка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших сильних, безстрашних, відданих українському народові героїв.

Роман «Єремія Вишневецький» (1896—1897) — один з найкращих творів в українській літературі на історичну тему. Над ним письменник працював і після його завершення — майже до кінця життя, під¬твердженням чого є листи Левицького, І. Белея, Р. Заклинського, М. Венгжина про видання роману (останній датовано 11 листопада 1913), який за життя автора так і не побачив світу (перше видання роману вийшло в Харкові 1932 p.).

Написанню роману передували глибокі студії історичних джерел. Крім названих вище історичних праць і літописів, на котрі неоднора¬зово посилається Нечуй-Левицький у тексті твору, слід назвати монографію М. Костомарова «Богдан Хмельницький», на що вказу¬ють упорядники роману: «За Костомаровим, — зазначають вони, — але в дусі народнопісенної традиції зображено кульмінаційний мо¬мент твору — битву на річці Пилявці, блискучу перемогу Богдано-вого війська та втечу поляків. Використав Нечуй-Левицький також зібрані Костомаровим історичні відомості про особу і біографію князя Вишневецького тощо. Додамо, що, редагуючи повість пізніше, пись¬менник викреслив багато таких місць, що могли сприйматись як переказ Костомарова» [7, 452].Скористався письменник також біографічним нарисом О. Левицько¬го «Раина Могилянка, княгиня Вишневецкая» (1887), розвідкою О. Ла¬заревського «Лубенщина и князья Вишневецкие», літературними творами М. Старицького «Богдан Хмельницький», Г. Сенкевича «Огнем і мечем» (Варшава, 1884) та ін.

В основу роману покладено переможний етап визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648— 1649 pp.). З чотирнадцяти глав роману дев'ять присвячено зображенню народного гніву, викликаного не тільки ганебним приниженням й образою віри і звичаїв предків, а й звірячими безчинствами польської Шляхти на Україні впродовж 1638—1648 pp., що передували повстан-

235

ню на чолі з Хмельницьким. Величезне напруження і гострота зіткнень, відтворених у романі, зумовлена не тільки національними, а й со¬ціальними суперечностями й політичними утисками. «Од самого пов¬стання Павлюка, Гуні та Остряниці і до сього часу козакам не вільно вибирати й настановляти собі гетьманів. Над козаками настановили за гетьмана польського шляхтича та польських полковників, а ці вельможні старшини знущаються над козаками. Козаки тепер топлять їм груби, поганяють їм коні, доглядають їх хортів. Та й цих скарбо¬вих реєстрових козаків держать мало. Впаде козацтво — впаде наша сила, впаде й загине наша Україна. Польща заборонила ширити козацтво на Україні. Обороняти границю од татарви нема кому. Вже двічі вривались татари на безборонну Україну, більше тридцяти тисяч нашого народу погнали в Крим і продали на ярмарках в Царе-град та в Єгипет. Хіба ви не чули, не бачили, як поганий Конец-польський обтикав тичками з козацькими головами окопи на Кодаку, на страх та ганьбу козакам?» [7, 138], — звертається Максим Кри¬воніс до народу, доведеного до відчаю.

У романі діють два ворожих табори — український народ і поль¬ська шляхта. Прагнення письменника показати народний рух визна¬чило масштабність, широту змалювання подій і людей. У відобра¬женні Левицького козаки живуть думками і бажаннями всього наро¬ду. Вони є натхненниками й організаторами визвольної боротьби: «Од берегів Самари йшли до Богдана дикуваті лугарі та степовики, злітались вольні сини вольного Ташлика, неначе вольні степові орли. Загони йшли з усієї України до Пилявки проз самий польський табір, неначе степові орли злітались докупи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтікавши од польських дідичів-панів, все то були втікачі, що шукали волі, спасали своє живоття й свою волю в лісах та нетрах та в розлогих лугах та степах» [7, 233—234].

У своїх волелюбних стремліннях, у своєму бажанні служити рідній батьківщині герої роману «Єремія Вишневецький» виражають риси і якості народного характеру. Відданість Україні, гарячі патріотичні почуття формують той високий стрій душі, яким відзначені не тільки гетьман, козацькі ватажки, а й їх сподвижники. Патріотичні пориви героїв постають у Левицького в глибоко поетичному вираженні; ідеї громадянського обов'язку проникають в саму душу, серце героїв. Пафос визвольної боротьби породжує сильних і мужніх героїв. Любов до України для них вище дріб'язкових, егоїстичних бажань; за неї вони йдуть на муки, зносять нелюдські тортури і віддають життя — свідомо й героїчно, як дід Кандзьоба, котрий свідомо видає себе Вишневецькому як провідник повстання, рятуючи невинних від смерті: