ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

У «Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ... » [10, 16], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос.

Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і профе¬сури, які дивились на все українське з- антипатією примітивних людей, «катковців», які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажли¬ва боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків. Це перше враження до кінця днів не послабиться, не зміниться. У наукових розвідках, у полеміці з М. Драгомановим, І. Франком він буде послідовно відстоювати свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі.

Принцип реальності Нечуй-Левицький трактує як «реалізм чи натуралізм в літературі», що потребує, аби «література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі»1.Такий метод, на думку Нечуя-Левицького, застосовують фран¬цузькі письменники «брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними письмен¬никами, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних своїх супротивників. Фран¬цузькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії»2.

Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти «ультра-реалізму» російських. «Ми далеко стоїмо від того ультра-реального погляду на літературу, котрий запанував недавно в вели¬коруській літературі», «від ультра-реальної школи, котру пропа-

1 Нечуй-Левицький 1. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. Т. 2. — С. 12. 2Там само.

гував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу «Со-временник», бо та школа «довела ідею реалізму до абсурду», ре¬комендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є»1.

Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередко¬вої — глибоко національного психологічного характеру народу»; «мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа»2.

Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ,чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «по¬винен бути язик сільської баби з її синтаксисом»3.

«Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти в основу своєї твор¬чості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності»; «третій принцип народності літератури — то самий дух народної поезії, який обов'язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників»4.

Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подро¬биць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя:

«Раз я через сон чув мотив пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихі¬ше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе; Пливи, косо, під гай зелененький!». Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками по¬лотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: «Тихо, тихо Дунай воду несе!» [10, 264—265].