ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

За таких обставин нагальною потребою стали пошуки людей, здатних розігнати ті хмари, людей нового способу мислення і дії. Образ такої людини поставлений у центрі роману «Хмари». Павло Радюк синтезує у своїх ідеях і переживаннях лад думок і почуттів, найбільш характерних для українських інтелігентів, так званого «куль¬турного прошарку» тої епохи. Радюк — це романтик, але і просві¬титель та пропагандист, представник дворянсько-різночинної моло¬ді, що під впливом революціонізуючих ідей з Європи почала замислю¬ватись над долею своєї батьківщини.

гЄфремов С. Іван Левицький (Нечуй). — К., 1924. — С. 34. 2Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 354. 3Коиювий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 19. — С. 768.

221

«Треба буде сьогодні в товаристві зачепить життя про наші національні fj просвітні справи, — говорить він. — Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль пол¬лється світ на наш край?» [2, 319].

Тими силами, на думку Нечуя-Левицького, є «нові люди». «Новий чоловік» — під такою назвою опубліковано вперше уривок роману у львівському журналі «Правда» (1873, № 3—9). Ця назва як¬найкраще передавала зміст твору, в якому з особливою симпатією змальовано «нову людину» Павла Радюка та висловлено іронічне став¬лення до утопічної програми і зовнішнього народолюбства українофілів.

У «Життєписі» Нечуй-Левицький згадує, як семінаристи зачитува¬лись «Батьками і дітьми» І. Тургенєва. Значно пізніше в статті «Українст¬во на літературних позвах з Московщиною» (1884) письменник зазначить спільні і відмінні риси між сучасниками і Базаровим і пояснить причини неприйняття ним останнього як «нової людини»: «Бо в нас такий чоло¬вік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й націо¬нальні, а не тільки соціальні права»1. Не сприймав Нечуй-Левицький і нігілістичне ставлення до естетики, властиве Базарову.

Стосунки інтелігенції з народом були в центрі уваги українського мистецтва. Демократична інтелігенція прагнула розбудити в народу патріотичні почуття, тому «йшла межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто і пальцем не хоче повору-шати»2, -— писав М. Коцюбинський.

Прагненню царського і цісарського урядів тримати маси в темря¬ві й покорі демократичні письменники протиставляли своє намагання просвітити й організувати маси, часто переоцінюючи значення просві¬ти й науки.Під просвітою народу мались на увазі способи піднесення політич¬ної свідомості мас, підготовка їх до докорінної перебудови існуючого суспільного ладу. Народницький рух знайшов своє відображення в багатьох творах українських письменників. Образи народовців, націо¬налів зайняли чільне місце в українській літературі 70-х років «Типа¬ми цих народовців служать, — писав Нечуй-Левицький, — Павло Радюк в повісті «Хмари», Віктор Комашко в повісті «Над Чорним морем» Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного «Перемудрив», Марко Кравченко в повісті Б. Грінченка «Сонячний промінь», Юрій Горовенко в однойменній повісті Косюченка (Кониського. — Авт.).

Ці всі дійові особи в показаних утворах, — продовжує Нечуй-Ле¬вицький, — виступають як народовці-демократи і націонали. «Вони

виступають прилюдно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може роз-повсюднитись і промикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони встають за свою національність, за її право сутніння й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються зі своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного станови¬ща, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах» [10, 166—167].

Звернення до теми інтелігенції, до проблем її зв'язків з народом і визвольним рухом сприяло розширенню тематичних обріїв україн¬ської літератури і пошукам нових зображальних засобів. Проза зба¬гачується новими жанрами: нарис, хроніка, народна поема, казка, публіцистичний роман, ідеологічно-політична повість, тенденційний роман. «Іван Левицький дав свою простору повість «Над Чорним морем», — писав І. Франко, — якою після циклу історично-побуто¬вих повістей («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Бурлачка»та «Старосвітські батюшки і матушки») розпочав цикл оповідань із життя сучасної інтелігенції, навіяних сильно дидактичною або полемічною тенденцією»1.