ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

'Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982.— Т. 35. — С. 371.

наслідки селянського консерватизму, відсталості, темряви, забобон¬ності, роз'єднаності, індивідуалізму тощо. Проте й у цих творах пись¬менник відтворює дійсність із загальнодемократичних позицій. Головне в цих судженнях — соціально-економічний лад життя, ворожий простій людині. З болем Нечуй-Левицький спостерігає руйнування основ народу, селянського світовідчуття, перемогу матеріальних цінностей над моральними і духовними. Життя українського села проходить не так, як треба, з огляду на нагальні інтереси та завдан¬ня розвитку їх суспільної самосвідомості й активності. Далекі від ідей свого часу й духовного життя селяни Нечуя-Левицького перей¬няті турботами про хліб насущний, для здобуття якого дедалі часті¬ше переступають заповіді Божі і деморалізуються.

Жанр соціально-побутової повісті-хроніки й уся тональність «Кай-дашевої сім'ї» підкреслюють документальну правду і конкретність викладу. День за днем, рік за роком, інколи в протокольній манері, фіксується життя родини Омелька Кайдаша, що створює широку картину родинних взаємин на селі у пореформений час, коли патріар¬хальні відносини інтенсивно занепадали.В українському літературознавстві було традиційним наголошува¬ти на соціальному характері конфлікту повісті, виставляючи найбільш шим «злочином» для всіх персонажів твору боротьбу за приватну власність, таврувати, висміювати, викривати саме прагнення мати приватну власність. А між тим, Нечуй-Левицький, як нам видається, не міг переслідувати такої мети. Омелько і Маруся Кайдаші чесною щоденною працею заробили певні достатки. У таких же традиціях виховали своїх синів. І хоч погляди на життя у батьків і дітей не в усьому збігалися (і це теж закономірно), все ж сутичок не було. Конфлікти починаються після одруження Карпа з Мотрею, посилю¬ються після народження третьої сім'ї — Лавріна і Мелашки. Під одним дахом живуть три родини. Психологічна несумісність й бо¬ротьба за сфери впливу даються взнаки.

Вихована панщиною, догоджаючи своїм панам, Кайдашиха дістала можливість помінятися ролями з невісткою і помітувати нею так, як колись нею помітували пани. Зразу ж після весілля сина вона не лише переклала всю роботу на невістку, а й стежила, як осавула, за кожним її рухом, супроводжуючи цю візуальну опіку безкінечними порадами. Сказані солодким голосочком, вони різали Мотрі серце зневажливим підтекстом: «Мотре! вставай, моя дитино, затопи в печі, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полінах пе¬реклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорілись. А як поставиш окріп, то піди видій корову та оджени вівці до череди» [1, 396].

Кайдашиха поводилася так, ніби Мотря з неба впала і ніколи не чистила картоплі, не кришила буряків, не варила каші. «Кайдашиха помолилась Богу й почала знов навчати невістку, як наливать борщ,

217

як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душ ею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду» [1, 397].

Через тиждень Кайдашиха орудувала Мотрею, як наймичкою. Самостійна, горда, «бриклива» Мотря показала, зрештою, свій харак¬тер. Життєвий досвід Кайдашихи неприйнятний для Мотрі:

«Як була я в панів, то робила за двох таких, як ти: варила обід на два¬надцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся.

—Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв», — відрізала Мотря [1, 406].

Одружившись, Карпо ніби виріс у власних очах. Він також не може бути під «нагайкою» батька:

«Кожний батьків докір здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка літала коло якоїсь хати, в котрій він живе сам з своєю жінкою, сам господарює без батька, без матері і ні од кого не чує ніякого приказу та загаду» [1, 408].

Після народження дитини Карпо вважав себе «за правдивого хазяїна, в усьому рівного батькові, В йому десь узялась повага до самого себе» [1, 410].

У громаді він також утвердив себе як рівноправний її член. З його ініціативи люди розрівняли горб при в'їзді до села, на якому поламав¬ся не один десяток возів. Подружжю дедалі нестерпніше було загля¬дати в батькові руки, залежати в дрібницях від його волі: «Не моя воля волить в цій хаті», — подумала вона (Мотря. — Авт.). — І для неї схотілось волі та своєї хати» [там само].