ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

Дашкович на початку свого життєвого шляху жадібно тягнеться до нових ідей, що побутували в середовищі молодих народолюбців, але незабаром «вже став скоса поглядать на молодих людей» [2, 233]. Для таких, як він, система цінностей його кола — єдино реаль¬на, тому Дашкович відкидає ідеали націоналів і народовців, які «хо-тять злитись з народом... просвічувать темний народ і піднімать його морально й матеріально» [2, 252]. Він переконаний у непохитності самодержавства і його «норм», тому не вірить у реальність орієн¬тирів молоді. «Між Воздвиженськими нашого часу, — писав О. Кони-ський, — старий Дашкович був би сонцем; одначе таке сонце не розжене хмар, не виведе нас на ясну, годинну стежку національно¬го розвою... Ні! не в таких людях наше опасенє, не в Дашковичах, не в Воздвиженських наша сила, не на них наша надія. Не професура розжене наші хмари; вона й сама окуталася в хмари й окутує хма¬рами нашу молодіж — і ті хмари й темніші й страшніші тих хмар, котрі покрили Дашковича, страшнійші через те, що сі хмари — суть хмари великої деморалізації...»2.

Розігнати хмари, на думку рецензента, зможе тільки молода ге¬нерація інтелігентів, націонал-патріотів, репрезентантом яких у ро¬мані є Павло Радюк. «У «Хмарах», власне, ми маємо дві генерації «Радюків», — зазначає Є. Кирилюк. — Перший прототип Павла Ра-дюка це сам Дашкович за молодих літ. Але ця частина україн¬ської інтелігенції не доводить свого діла до кінця, заплутується в національних справах, зраджує свої юнацькі ідеали. На зміну їм приходить Павло Радюк. Він репрезентує собою молоде покоління українофілів»1.

Павло Радюк — тип українофіла-просвітителя, представника тієї інтелігенції, яка, заперечуючи кріпацтво, мріяла про розвиток про¬мисловості на Україні, порушувала питання про розвиток національ¬ної культури, практично реалізуючи його в організації недільних шкіл для народу, поширенні книжок українською мовою тощо.

Радюк бачить, як після реформи диференціюється село, як бідного селянина пригнічує пан, куркуль, чиновник і шинкар. «Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має», — думає він. Картина неймовірної бідності у хаті хворої селянки Параски вразила його. Він думає, як допомогти народові, щоб вирвати його з цих невимовних злиднів і доходить висновку про необхідність жити з народом одним життям, носити український одяг:

«Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, на наш народ...» [1, 452].

«Універсальність» свити розсмішила навіть батька: «О, багацько, сину, поможеш їм ти, що носитимеш свиту!» — іронічно зауважує він.У романі «Хмари» є чимало ілюстрацій просвітительських зав¬дань українофілів. Пригадаймо епізод, коли батько Павла Радюка пропонує синові говорити про волю з пані Макухою, що викликало гомеричний сміх у гостей. «І таких треба навчати, як ваша Маку¬ха, — на повному серйозі відповідає батькові Павло, — і таких тре¬ба просвіщати сьогочасними європейськими ідеями. Бо звідкіль вона набереться тих ідей? Газети до їх не заходять, людей просвічених вони не бачать. Ростуть собі, як на городі, як той степовий бур'ян... ». Радюк виглядає кумедно, пропагуючи хуторським панам «нові ідеї», обстоюючи свій демократизм перед начальницею інституту шляхет¬них дівчат, архімандритом та ін.

Радюкове українофільство йде далі від програми, накресленої Дра-гомановим в «Австро-руських споминах». Демократизм Радюка ґрун¬тується на європейських ідеях: «Європейська просвіта, європейські

'Kotuoeuu О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіць-кого «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 20. — С. 771. Чам само. — Ч. 19. — С. 774.

226

ЧСирилюк Є. Творчий шлях І. Нечуя-Левицького // Нечуй-Левицький І. Виб¬рані твори. — К., 1930. — С. XXI—XXII.

227

ідеї, все те разом напливло в його голову, зачепило всі його думи. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народа й України».

Радюк пропонує закласти в Києві недільні школи, популяризує «Кобзар» Шевченка, сам збирається створити підручник для народу, записує українські народні пісні: