ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

Переживши чвертьстолітню «одіссею», Микола зберігає духовну міць і незламність. Микола «був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий» [3, 142].

Десятиліттями Микола шукає щастя на заробітках — цукровар¬нях, рибних промислах. Вербівських утікачів жорстоко експлуатують підприємці, серед яких є німецькі капіталісти — власники заводів і фабрик. Мізерна платня (3 карбованці на місяць), нестерпні умови побуту, важка праця довели заробітчан до стану робочої худоби. Письменник не шкодує фарб, щоб детально описати весь жах, в якому животіють і працюють люди: «Між білими чистими німецькими хатами, між зеленими вербами чорніли дві довгі казарми для бур¬лак. Казарми були довгі, обідрані з оббитими дощем стінами. Можна було подумати, що то кошари для овець, а не для людей».Питома вага обставин, соціального середовища в повісті надзвичай¬но велика. Письменник навмисне згущує фарби, нагнітає деталі, гіперболізуючи їх, мовби намагається викликати почуття власної гідності і прагнення жити по-людськи: «Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельки. В борщі була сама за себе бутвина та квас; подекуди плавали тільки таргани замість м'яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля» [1, 151].

'Франко І. Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 26. — С. 64.

210

Казарми, їжа, все довкілля — прогниле і мертве. «Бурлаки хоті¬ли скупатись, але глянули в воду і побачили, що вода була густа і смердюча. Дохла риба плавала коло берегів, в ставок випустили маліс і зробили з нього смердюче багно» [1, 152].

Згадується вербівчанам рідне село, праця на полі — значно важча, ніж на фабриці, але й веселіша, та й повітря значно чистіше. Проти¬ставляючи село місту, Нечуй-Левицький трактує останнє як осередок деморалізації, а капіталізацію як силу, що руйнує екологію середови¬ща й екологію душі. Не випадково перша реакція — спротив соці¬альному болоту, що засмоктувало селян, — достоту така, як у Ма-рини-московки, що намагалась заглушити своє горе: «Микола пив чарку за чаркою, на якийсь час забувши і Вербівку, і Немидору, і свою хату, і свого страшного пана; запив все своє горе і вже жив у якомусь іншому світі, веселому, тулячому, — неначе він знов удруге парубкував» [1, 153].

Нечуй-Левицький поступався Панасу Мирному в психологічному аналізі, як скромний оркестр Моцарта перед великим і гучним оркест¬ром Берліоза. Проте брак кількості і звучності Моцарт заповнював умілим використанням усіх тембрів і відтінків кожного з інстру¬ментів, досягаючи виняткових ефектів.

Досить перечитати сцену танцю Миколи, щоб пересвідчитись у ди¬вовижній майстерності Нечуя-Левицького відтворювати обмеженими засобами психологічну бурю людини з украй напруженими нерва¬ми, людини, що опинилась над прірвою, готової або провалитися в неї, або збожеволіти від страху, втративши рівновагу:

«Музики заграли, і Микола пішов садить гопака. Той гопак був страш¬ний; здавалось, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли, як жарини, а волосся розпатлалось; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубо¬чим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен жити й гулять хоч весь день» [талі само].

Більше ніж через двадцять років В. Стефаник — майстер психо¬логічної прози — дасть опис танцю Івана Дідуха («Камінний хрест») як кульмінацію його жалю і туги за селом, за шматком своєї землі, яку покидав назавжди. Танець божевілля. Танець смерті.

Танець Миколи — це психологічний вибух пережитої кривди, це миттєва слабкість сильної і цільної натури; це момент отверезі-ння душі і протесту духу.

Покинувши працю в Бродовського, Микола з односельцями не знаходить спокою і щастя в Бессарабії, на Дністровському лимані в рибальській ватазі. І тут вони зазнають знущань від отамана Ковба-ненка; продовжує переслідування пан Бжозовський, полює поліція. Скрізь бунтарська вдача Миколи не заспокоюється — протестує. Навіть повернувшись у рідну Вербівку після двадцятилітніх скитань й отримавши жадану волю, він не закриває очі на ті хвороби, які