ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

'Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1884. С 211.

2Там само // Правда. — 1878. — Т. 2. — С. 12. 3Там само. — С. 25—26. 1Там само. — С. 27—31.

200

201

Сила й краса народнопоетичної творчості збагачувала його світо¬розуміння житейською мудрістю, а естетичне сприйняття — нови¬ми шедеврами справжньої народної поезії. Історичні перекази і фоль¬клор стали першими джерелами естетичного сприйняття Нечуя-Левицького, які стимулювали ранні спроби його літературної праці і відіграли велику роль у формуванні літературно-теоретичних погля¬дів. Власне, від усної творчості Нечуй-Левицький перейшов до праці пером. Широкі й глибокі знання фольклору значною мірою визначили його високе моральне обличчя як письменника, яскраву творчу інди¬відуальність і особливу вагу його літературно-критичної позиції.Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів —І публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мо¬вознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої осо¬бистості великого художника з народною творчістю. Знайомство ^ українською літературою, з матеріалами журналу «Основа», на¬строями української інтелігенції та проблемами, які вона порушува¬ла, переконали Нечуя-Левицького в потребі «єднання з народом» шляхом освіти, культури, художньої літератури. Зародилася думка писати оповідання українською мовою для «Основи», та вона пере¬стала виходити (1862), а Валуєвський циркуляр унеможливив дру¬кування українською мовою. «Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, — писав Левицький, — як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну» [10, 83].

Відтепер боротьба за українську мову, її права, розвиток і збага¬чення стає головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць: «Сьогочасне літературне прямування» (1878,1884); «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1901); «Криве дзеркало української мови» (1912), в яких порушено проблеми історії україн¬ської літературної мови, її зв'язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтовано закономірність формування її на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестує проти спроб переорієнтації української літературної мови на іншу — південно-західну основу, культивовану багатьма періодичними ви¬даннями початку XX ст.

Упродовж життя Нечуй-Левицький збирав, нагромаджував і систе¬матизував відомості про місцеве мовлення майже по всіх (діалект¬них) районах України. Тому безпідставними є твердження про ди¬вацьку обмеженість письменника його рідною стеблівською говіркою («У нас так не говорять»). Він орієнтувався на широке захід ноукраїн-

202

ське мовне поле і виробив струнку, близьку до сучасної, історико-діалектичну концепцію.

У колі уваги Нечуя-Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтеліген¬ції, що розмовляє «якимсь жаргоном», «мішаниною французького з нижегородським». У листі до Н. Кобринської він зізнається щиро, як йому не хочеться повертатися до Києва з Білої Церкви, де він по¬чував себе, як вдома, і де навіть євреї зверталися до нього по-українськи, майже без акценту. Зовсім по-іншому поводяться «ту¬полобі» кияни, котрі знають українську мову, але через нехіть чи погорду не розмовляють нею. «Навіть коли я проходжу коло літньо¬го театру в садку, — пише Н. Кобринській 13 вересня 1900 p., — де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не ук¬раїнською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штуч-ництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові» [10, 366].

Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою', Нечуй-Левицький видав дві «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимо¬логія», ч. II — «Синтаксис»). Третя частина «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)» вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість.