ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

Керуючись такими теоретичними настановами, Нечуй-Левицький намагався викликати з давнього минулого великі або нікчемні харак¬тери, які збуджували б філософську думку про недосконалість люд¬ської натури, про змагання добра і зла, розуму і почуття, слабкого і сильного тощо. Та найголовнішим, найвартіснішим, що має харак¬теризувати історичний твір, є щирий народний український дух, що виявляється насамперед у мові.

В образах минувшини можна легше і зручніше розвести націо¬нальну ідею, показати її початок, її підстави, кінцевий наслідок і вплив на людей. Тільки в такому історичному творі «люде будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими, грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва» [талі само].

Історичні твори Марка Онука (псевдонім маловідомого драматурга С. Метлинського. — Авт.) та Д. Старицького (українського драматурга і режисера 60-х років XIX ст. — Авт.) позначені спотвореною ідеєю. В останнього найвищий ідеал запорожців (гайдамаків, козаків) — каяття перед білим царем у своїх гріхах та бажання одягнутися в солдатські шинелі, офіцерські мундири. «Словом сказати, — пише

198Левицький-рецензент, — в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з'являється неначе янгол-благовісник з неба, віщуючи якесь незвичай¬не щастя [...]. Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових «Гайдамак» Шевченка і «Коліїв» Кулі-Ша» [10, 70].

Чи варто було писати українську драму з такою ідеєю?! Чи не краще було б відразу «кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!» [10, 71], — запитує Нечуй-Левицький. Неприємно вразили рецензента і довгі діалоги з донцем російською мовою:

«Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову, — будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!» [10, 71—72].

Мовби полемізуючи з авторами рецензованих драм, Нечуй-Леви¬цький показує наслідки «московської шинелі» — фізичну та мораль¬ну смерть батька й сина в повісті «Дві московки». Цю проблему він не раз порушуватиме і в художніх творах, і в наукових статтях. Причин для цього було більш ніж досить.

Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії прохо¬дило в часи національної дискримінації. Вище наводилися враження М. Лисенка і М. Старицького про Київ 60-х років; про витіснення всього українського зі стін університету Св. Володимира; їхнє неспо¬дівано-раптове українофільство, яке з кожним роком зміцнювалося.

Можна уявити стан Нечуя-Левицького, вихованого в національ¬но-демократичному дусі, коли він віч-на-віч зіткнувся з цією проб¬лемою в Академії: «Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фаміліярністю, — писав він О. Конисько-му. — Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда й сміялись з нас» [10, 268].

Це не могло не зачіпати гідності українця, який на своїй рідній землі був попихачем, наймитом у господаря-колонізатора; не могло притлумити бажання протиставити хамству цивілізованість своєї нації. Праця в царині українознавства набуває нечуваних масштабів: в культурі, освіті, науці, журналістиці. «Якраз тоді, — пише І. Ле-вицький, — були напечатані в «Основі» «Две русские народности»

199

Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, показував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа [...]. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українці професо¬ри були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні» [10, 269].