ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

Не залишилася поза увагою письменника і нікчемність академічної науки, схоластика, безграмотність, бездуховність професорів і ви-

пускників. З портрета на них «дуже сумно і грізно поглядав Петро Могила, закладач академії» і думав:

«І що то за люди прийшли й вийшли з моєї академії? І на якім язиці все те говорило, екзаменувалося, жартувало і виявляло научну темноту? Чи то орда налетіла, чи то Литва набігла і запанувала моїм ділом, моїм тво¬ром? [...] Широко одслонені очі св. Димитрія ніби дивувалися, чи не грали всі ті люди якоїсь чудної містерії чи комедії? Всі тіні значних учених дав¬ньої академії, всіх писателів, всіх оборонців українського народу, його віри і народності цілими рядами смутно недоумівали, що то за люди тут говори¬ли, жартували, держали книжки догори ногами — ніби й справді діло роби¬ли!» [2, 41].

В іншому місці автор констатує:

«З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не Українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам» [2, 24].

Замолоду Дашкович цікавився життям українського села, запису¬вав українські народні пісні. Здавалося, він повинен був віддатися роботі задля народу, боротися за його соціальне і національне визволення. Проте

«на старість став зовсім не такий, як був колись передніше. Вже Сегедин-ці не з'являлись йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплу¬тався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім'я науки, котре він був повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й неполитій...» [2, 232—233].

Відірваний від життя, від національних інтересів народу, Дашкович перетворюється на кабінетного вченого-схоласта, повністю поринувши в індійську філософію. Мрії Дашковича про квітучий край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостій¬ним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями поступово згасали і на старість вмерли. Пись¬менник іронізує над своїм героєм, котрий так і не став «новою люди¬ною» і нічого не зробив, щоб розігнати чорні хмари, що нависли над Україною. «Дашковичі з товариством покрились хмарами «науки для науки», хмарами шукання «славянскої» філософії, хмарами космопо¬літизму; а тим часом над Радюками нависали инчі хмари: хмари Говорского, Каткова, Шульгіна і инчих; хмари ляхів з доносами на українофілів, хмари трусениці, хмари російської реакції»1, — писав О. Кониський.

іФранко І, Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982,— Т. 35. — С. 372.

'Кошовий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 20. — С. 810.

224

8 2-268

225Такі люди, як Дашкович, приречені бути мертвонародженими. Лю¬дина, позбавлена національного ґрунту, космополіт-вчений, що любив науку для науки, з претензіями на працю для всієї людськості, для ук¬раїнського народу, він був «чоловік мертвий». Таких Дашковичів, що соромляться «просто виказати себе радикалами-космополітами, мас¬куються українофільством, видають з себе гарячих українофілів», а нас¬правді розсівають зерна науки і своєї праці «не на ниві руської землі, а де попало: і в Москві, і в Римі, і в Лондоні!..», є багато. «Се ті ж самі Дашковичі нашого часу: тілько Дашкович окутався хмарою філософії — а Дашковичі нашого часу брешуть і окутуються хмарою єзуїтизму... трапиться їм вийти хоч против волі, на чисту воду, на працю націо¬нальну: вони дадуть нам посліду, а чоло сіють в Москві, бо вони для нашої мови і літератури одмежовують розвій межами розвою маси»1.

При всій безпощадності до свого героя життєва позиція Дашко-вича, вважає письменник, не втрачає своєї повчальності, Обдарова¬ний Дашкович відчуває себе неповноцінним, бо не зумів піднестися над обставинами, що поставили його в становище, яке він не може вважати гідним себе. А зіставлення його життєвої позиції з позицією «нових людей» (зіставлення явно передбачене авторською концеп¬цією) з'ясовує її соціально-історичну природу. Народолюбець Даш¬кович залишається в межах «закостенілих», патріархальних уяв¬лень і понять, в межах оточуючого його соціального середовища, з його «нормами» і критеріями. І він навіть не прагне вийти за межі таких норм, а все приймає таким, яким воно є.