ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918)

Прагнення до самостійності, бажання мати приватну власність цілком природне й закономірне за будь-якої суспільної формації. Людина народжується вільною, це її природний стан. Обмеження свободи — соціальне, національне, духовне — викликає опір. Часто він має здеформований, недостойний характер, що спостерігаємо в «Кайдашевій сім'ї». Деспотизм Кайдашихи відгукнувся в аморальних вчинках Карпа, який піднімає руку на рідних батька та матір:

«Не лізь, бо задушу, іродова душе! — крикнув Карпо та й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.

Старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер. Поламані шматки мотовила випали з його рук і вдарились об грубу [...].

Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість —■ все злилось докупи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.

—Нема в тебе Бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш, — через

силу вимовив Кайдаш та все стогнав» [1, 416, 417].

Та, здається, в жодного з Кайдашів і Кайдашенків не було місця для Бога і його заповідей. Якась дрібниця — яйце, курка, свиня, груша — вмить ставали центром всесвіту, засліплювали очі, затьма¬рювали душу і штовхали на жахливі вчинки — аж до посягання на життя рідної матері.

218

Висвітлюючи найтемніші, найзгубніші сторони селянського життя, та ще й так талановито, такою багатою, добірною українською мовою, м'яким, дотепним, доброзичливим гумором, письменник ніде не глу¬миться над селянськими персонажами. Лагідна посмішка з якимсь прихованим співчуттям чи жалем пронизує всю повість. А скільки любові пробивається крізь той сміх. Особливо тоді, коли щоденні родинні чвари хоч зрідка поступаються згадкам про історію України, доля якої асоціюється із страстними муками Христа:«Сорок душ ченців у чорних клобуках співали серед церкви такі жалібні пісні, неначе хотіли виплакати в піснях всесвітнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний крик, якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з грудей. (Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царів, од панів, од жидів, од дужого й багатого, од дикого звіра...)

Якась надзвичайна туга лилася слізьми з тих давніх лаврських пісень, складаних сотні літ... і Палажку, і Мелашку здавило за серце. (В тих словах співу ніби текли ріки їх власних сліз од їх бідності, од панщини, од москов¬ських та польських закуцій, од давнього польського ярма, од жидівського здирства...)» [1, 454].

Співчуваючи народу, Нечуй-Левицький не ставив його на п'єде¬стал, не робив з нього ідола, не становив «усього народного життя ідеалом для усього суспільства, не знижував себе до народу, а підтягав його до свого рівня». Відображення темних, непривабливих сторін народного життя мало користь, бо викликало відразу до життя, не гідного людини.

Твори Нечуя-Левицького про селянство стали «дзеркалом високої ціни». Майстерно «списані» з історії селян Вербівок, Трушок, Се-мигір, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому й не див¬но, що в багатьох місцях України баби, молодиці, діди пізнавали себе в образах його творів, про що ходили різні оповіді, не менш гумористичні, ніж твори Нечуя-Левицького.

Порівнюючи твори про село українських письменників з подіб¬ними творами російської літератури І. Тургенєва, Г. Успенського, Д. Григоровича, Є. Кирилюк віддає перевагу Нечую, особливо перед Тургенєвим, який описував селянське життя як дворянин, зображу¬ючи більше декласовані селянські типи, а не тих, хто працює коло землі, тоді як у Нечуя ми бачимо всебічно змальоване селянське життя, широку картину селянського побуту.

І. Франко відзначив високий артистизм у змалюванні селянського життя, багатство, колоритність, природність народної мови, май¬стерну композицію, що дає підстави зарахувати твори Нечуя-Левиць¬кого про селянське життя до найкращих здобутків українського пись¬менства.