Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

Нас навiки поєдна!

("До українцiв")У Грабовського слова нiколи не розходилися з дiлом: вiн був щирий у закликах i такий же щирий у революцiйних справах, був "справжнiм героєм", як i лiричнi персонажi його вiршiв ("До Б. С-го", "Справжнi герої", "Трудiвниця").

У багатьох поезiях лiричний герой Грабовського по-фiлософськи осмислює категорiї добра i зла, по-апостольськи закликає людство подолати в собi черствiсть i жорстокiсть ("Кругом недоля, гаснуть очi", "Виклик"). Цi вiршi, написанi майже сто рокiв тому, не втратили своєї актуальностi й сьогоднi, коли Україна, виборовши сувереннiсть, стала на шлях незалежностi. I ми прислуховуємося до поетового слова знову i знову.

Лiричний герой Грабовського постає перед нами не лише як поет-патрiот, полум'яний революцiонер. Їх мало, цих сповнених iнтимної лiрики вiршiв, але в них так зримо i зворушливо змальовано трепетне почуття поета, який молився до образу жiнки-борця, що була йому i коханою, i подругою, i супутницею на важких невiльничих шляхах (нею стала Надiя Сигеда, яка стрiлась поетовi у пересильнiй московськiй тюрмi). Смерть тiєї, що була для поета "сестронька кохана", перелила ся у рядки, сповненi ненавистi до катiв ("Тужба", "Над могилою", "Тяжкий звiт", "В далечiнь", "Квiтка (До Н. К. С.)" та iн.)

На мою думку, кожен вiрш Грабовського знайде своє мiсце i свiй вiдгук у серцi сучасного читача, бо не може жива й пристрасна мова не зворушити свiдомостi мого небайдужого спiввiтчизника.

Розумiння Павлом Грабовським ролi поета i поезiї в суспiльствi

Iм'я Павла Арсеновича Грабовського посiдає почесне мiсце серед таких велетнiв української культури, як Iван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Доля поета, який став символом совiстi i страдницької долi української iнтелi´енцiї, пiдтверджує трагiчну закономiрнiсть, що тривала вiками: митець i подвижник в Українi був приречений на муку, жертовну працю i посмертну славу. Йому було вiдмiряно 38 рокiв життя, двадцять з яких митець провiв у в'язницях та засланнях i до кiнця життя перебував за межами своєї улюбленої України, з її iм'ям вiн i помер на чужинi:

Сиджу я в неволi та марю тихенько:

Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,

Чи знов рiдну землю в сльозах поцiлую,

Чи вiк протиняюсь отут по Вiллюю?

Царський уряд не мiг пробачити Грабовському людської гiдностi, бажання визволити Україну з-пiд нацiонального та соцiального гнiту i тому, урiвнявши його iз злочинцями, першого з українських письменникiв заслав у край неволi — Сибiр. Скiльки наруги i приниження за своє переконання, за те, що не мирився з неправдою i соцiальним злом, довелося вiдчути поету iз шляхетною натурою!

Та й у немилосердних умовах життя Грабовський не втратив духу борця, своїм щирим i полум'яним словом очищав душi вiд байдужостi й духовного занепаду, закликав до синовнього служiння Українi та її народовi:

Мiцно, браття, стисним руки,

Обiймiмось гаряче:

Вкупi рушмо проти муки,

Що вражає боляче!

Щирим, самозреченим i непоступливим був Грабовський у своїй творчостi. Найвищою метою мистецтва є для нього служiння справi народу, бути, як сказав сам поет, "засобом боротьби зi свiтовою неправдою, смiливим голосом за всiх пригноблених i окривджених". На той час, коли творив Павло Арсенович, була досить модною i поширеною теорiя "мистецтва для мистецтва". "Де плачуть — там немає вже краси", — заперечував поет, не погоджуючись iз думкою, що справжнє мистецтво має бути незалежним вiд суспiльного життя, вiльним вiд полiтики i служiння народовi, позбавле ним будь-якого практичного iнтересу. Вiн висуває свої погляди на завдання поета й поезiї у вiршах "Я не спiвець чудовної природи", "До парнасцiв", "З думок сучасних", "Поетам-українцям", якi переконують нас, читачiв, у безпомилковостi непохитного кредо Грабовського-поета: