Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

Я переконаний, що найулюбленiша пора року майже кожної людини — лiто. Лiто — це тепле, лагiдне, яскраве сонечко, яке намагається всiх зiгрiти, попестити, загартувати. Та врештi-решт, це мої канiкули, це вiдпустка моїх батькiв, це нашi спiльнi подорожi i вiдпочинок. Але перш нiж перейти до вiдпочинку, я маю згадати чи не найважливiшу подiю, яка трапилася у моєму життi — я став учнем коледжу внутрiшнiх справ. Моя мрiя збулася. Перемога!

Наш сiмейний вiдпочинок починається з вiдвiдування i гостин у бабусь i дiдусiв, iз зустрiчi з природою. Що може бути кращим за риболовлю! Ранесенько, коли ще сонечко ледь-ледь прокидається, ми з татком беремо рибальськi приладдя i прямуємо до озера. Навкруги така тиша, що боїшся її порушити, i тiльки у прибережних лозах час вiд часу вибивають своїми хвостами коропцi.

Провiдавши рiдних i близьких, ми йдемо шляхом вiдпочинку далi на пiвдень, до Криму. Багато чого цiкавого я побачив i почув про красу цього краю. На власнi очi побачив Ведмежу гору, Ластiв'яче гнiздо, вiдвiдав музей Айвазовського.

А яке прекрасне влiтку море! Незрадливi хвилi завжди з радiстю обнiмали мене, лоскотали.

Змiцнiлi, засмаглi, з новими силами, з радiстю i натхненням ми приїхали до Харкова, i кожен з нас узявся за свої справи.

Твiр-роздум. Моя сiм'я

Моя сiм'я — це тато, мама, брат Андрiй i бабуся. Мама i тато багато працюють, i тому я дуже цiную години, коли ми буваємо разом. Вони намагаються видiлити час, щоб поспiлкуватися зi мною i Андрiєм. Тодi ми йдемо до лiсу або в парк, а влiтку — до рiчки або водосховища. Найбiльш менi подобається, коли ми їдемо на кiлька днiв порибалити. Я, брат i тато рибалимо, а мама готує чудову юшку. Але рибу чистимо ми, бо справжнiй рибалка повинен сам приготувати рибу: тiльки тодi вона дуже смачна. Ще менi подобається допомагати татовi ремонтувати технiку. Здається, вiн усе вмiє робити своїми руками. I ми з братом залюбки допомагаємо йому i навчаємося того, що вмiє тато. Мама дуже радiє, коли нам з братом вдається щось вiдремонтувати своїми руками. Тодi її ласкавi очi стають радiсними, i вона, мабуть, нами пишається. Iнодi ми з братом змагаємося, хто краще зробить якусь рiч. Частенько такi змагання закiнчуються тусаниною, бо кожному з нас хочеться перемогти. Але я дуже радий, що в мене є брат. Вiн старший за мене, i коли у мене щось не виходить, брат допомагає. I взагалi без нього було б нудно. А ще з нами живе бабуся. Це вона пече нам смачнi пирiжки, це її невтомнi руки пришивають нам гудзики, лагодять одяг. Сiм'я у мене невелика, i всiх членiв своєї родини я дуже люблю.

Твiр за картиною. Який вiночок - такий голосочок

В Українi здавна iснував народний звичай: дiвчаткам, починаючи з трьох рокiв i до замiжжя, надiвали на голову вiнок, де кожна квiтка мала своє магiчне значення. Сюди належали безсмертник, мак, барвiнок, ромашка, квiти яблунi та iншi.

На картинi художника К. Трутовського "Надiвають вiнок" ми бачимо малу дiвчинку, вбранув святковий одяг i намисто. Старша сестра вбирає квiтами малу дiвчинку: вiдбувається гра в дорослу. Мала запишалася i засоромилася. За цим вбиранням спостерiгає хлопчик.

Вiд картини вiє теплом: посмiшка, лагiдна i щира, зiгрiває кожного, хто дивиться на цю картину. Художнику К. Трутовському вдалося передати той дивовижний свiт високої краси, в якому разом iз поетичною пiснею, серед вишивання, ткацтва, гончарства минало життя українського селянства.Гарна дiвчина, гарний вiночок — квiточка до квiточки. Мабуть, такий в неї й голосочок.

Картина зачаровує красою української природи, передає любов народу до квiтiв, до прекрасного.

Твiр-мiнiатюра. У бiблiотецi

Мабуть, важко знайти людину, яка не любила б книжки. Вони — нашi друзi та порадники. Ми дiзнаємося з книжок дуже багато цiкавого про життя. Книжок iснує дуже багато, i вони такi рiзнi, що важко було б без бiблiотеки. Саме там ми можемо познайомитись i з пригодницьки ми романами, i з iсторичними, i з мудрими народними казками, а також i з класичними творами.

Кожна нова книжка — це завжди таємниця i знайомство з цiкавими героями, що можуть стати твоїми друзями. З деякими навiть не хочеться розлучатися. Хочеться вчитися у них, наслiдувати їхнi вчинки. Але я знаю — тут, у бiблiотецi за палiтурками книжок ховаються новi зустрiчi, й тому чекаю кожного разу на хвилину, коли можна зайти у її дверi та зазирнути у стелажi з книгами.