Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

Пiднесенiсть над буденним, мрiя, надiя i кохання — ось провiднi теми його повiстi. Нiбито у головної героїнi повiстi-казки не було пiдстав сподiватися на краще: у Ассолi матiр померла вiд злиднiв; батько був змушений пiти зi служби через те, що покарав мерзотника Меннерса, i заробляти виготовленням iграшок. Але на шляху дiвчинки зустрiвся старий збирач легенд i казок та подарував їй мрiю про казкового принца, що приїде за нею на кораблi з пурпуровими вiтрилами, i вiзьме "назавжди у блискучу країну, де сходить сонце i де зiрки зiйдуть з неба, щоб привiтати тебе з прибуттям". Вразлива дiвчинка повiрила у цю обiцянку з такою силою, що врештi-решт ця мрiя перетворилася на дiйснiсть, хоча бiльшiсть мешканцiв Каперна вважали її напiвбожевiльною. В Ассолi наче жили двi особистостi: "Одна була — донька матроса, ремiсника, що майструвала iграшки", друга — живий вiрш, з усiма дивами його спiвзвуччя та образiв, з таємницею сусiдства слiв, в усiй взаємностi їх тiней i свiтла, що падають одне на одне". Вона жила не буденнiстю, а мрiєю про кохання, "нам нелегко так зануритись у казку, їй було б не легше вийти з пiд її влади та привабливостi" , — пише про Ассоль Грiн.

Така вiдданiсть надiї знайшла нарештi розумiння, i, хоча нiби нiчого казкового не було в тому, що закоханий романтик Грей, дiзнавшись про мрiї дiвчини, що справила на нього сильне враження своєю чистотою, гармонiйнiстю та схожiстю на "чарiвне художнє полоно", купив пурпурову тканину для вiтрил. Сама ситуацiя здiснення мрiї є незвичайною та чарiвною, але не нереальною: якщо одна людина кохає iншу, то в її змозi перетворити життя на казку, а таке бажання виникає лише тодi, коли кохання є справжнiм, тим, що дарує, а не забирає усе собi. Та й Ассоль своєю вiдданiстю, вiрним чеканням, заслуговувала на кохання.

Якщо не втрачати надiї, будь-яка мрiя може з часом здiйснитися — стверджує нам своєю поетичною казкою письменник. Але для цього почуття мають бути глибокими, чистими i справжнiми.

Усе можливе в цьому свiтi. Головне — вiрити...

Смiшне i страшне в оповiданнi Антона Чехова "Хамелеон"

Смiшне починається у цьому оповiданнi вiдразу: серед лiта, у спеку, полiцейський наглядач Очумєлов крокує серед мiста, базаром, у шинелi, за ним — городовий з решетом конфiскованого агрусу. Все це викликає у нас зримi образи: безлюдне мiсто, що вимерло вiд спеки, пустi магазини, дверi яких схожi на "голоднi пащi".Пожвавлення настає з появою ще однiєї дiйової особи — з'являється майстер Хрюкiн у ситцевiй накрохмаленiй сорочцi та розстебнутiй жилетцi. Так одяг вiдразу "говорить" про своїх господарiв — шинель одягнуто

у спеку, дешева сорочка з ситцю, але накрохмалена, щоб "показать" себе.

Його кусає собака, i Хрюкiн радiє можливостi отримати з невiдомого власника компенсацiю. Особливий гумористичний ефект викликає суперечнiсть у мовi Хрюкiна: то вiн стверджує, що "нинi всi рiвнi", але тут же, буквально не переводячи подиху, з погрозою повiдомляє: "у мене

у самого брат у жандармах". Те, що вiдбувається на площi, є випробуван ням для Очумєлова: треба прийняти рiшення про собаку, який покусав Хрюкiна. А вiн до такого "екзамену" не готовий, все залежить вiд того, чий цей собака. Вiд цього залежить його мова i навiть самопочуття: йому то холодно, то жарко. Чехов iз гумором пiдкреслює це епiзодами з шинеллю: саме вiд її надягання чи скидання залежать черговi змiни настрою та поведiнки. До того ж, вiн не сам надягає чи знiмає свою шинель, а з допомогою городового. Очумєлов постає перед нами як якийсь монумент, а його шинель — як мантiя у царя, яку придворнi то знiмають, то надягають. То вiн грiзно кричить на собаку, який викликає у нас жаль. Але ситуацiя змiнюється, коли стає вiдомо, хто є хазяїном собаки. Дiзнавшись, що вiн (пес) є генеральським, Очумєлов на очах у всiх присутнiх наче зменшується на зрiст, а обличчя "заливається усмiшкою нiжностi". Нам i смiшно, i страшно , бо Очумєлов вiдчуває себе переможцем, йому вдалося викрутитися. Та й натовп смiється над Хрюкiним, над постражда лим, якого зробили винним, а не над представником влади, хамелеоном. Це символ цiлої епохи, позначеної рисами зрадництва, брехнi, двоєдушностi. Отже, хамелеонами у цьому оповiданнi виявляються всi персонажi.

Гумор та людянiсть творiв О. Генрi

Американський новелiст О. Генрi написав майже 400 оповiдань i один роман "Королi та капуста". Критики нерiдко називають О. Генрi "великим утiшником" i розважальним письменником. Так, в його оповiдан нях є щось райдужне i казкове. Його герої типовi маленькi люди — часто зазнають поразки своїх iлюзiй. Нерiдко їм на допомогу О. Генрi закликає його величнiсть Добрий Випадок, який забезпечує щасливу кiнцiвку подiй, та iдеали вiрностi, дружби, любовi перемагають. Здається, нiби письменник просто задовольняв смак своїх читачiв, здебiльшого представникiв середнiх класiв. Але таке пояснення було б надто спрощеним. Навпаки, вiн бачив їх надто гостро (принаймi його блукання свiтом i в'язниця навчили цього). Причину "казковостi" естетики О. Генрi, як i схильностi до щасливих кiнцiвок, швидше слiд шукати в гуманiстичнiй спрямованостi й демократизмi його творчостi. Вiн завжди щиро вiрив у можливiсть щасливого життя тих пересiчних американцiв, яких iз такою любов'ю i симпатiєю зображує на сторiнках своїх книг. Вiн прагнув подарувати простим людям велике свято Рiздва.