Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

"Тарас Бульба". Саме так назвав Микола Гоголь свою героїчну повiсть, присвячену найяскравiшим сторiнкам iсторiї українського народу. Це ж вони, могутнi козаки Запорозької Сiчi, були справжнiми лицарями української землi, її славними синами-захисниками у тих далеких i жорстоких XVI—XVII сторiччях. А головний її герой, Тарас Бульба, став втiленням кращих рис характеру людини тiєї епохи.

Ось вiн, курiнний полковник, весь нiби створений для подвигiв i слави. Кремезна постать, мужнє обличчя, вiдкритий смiливий погляд, козацькi вуса та люлька, з якою Тарас нiколи не розлучався. Таким постає вiн перед нами зi сторiнок повiстi. Вiн любить просте козацьке життя. Добрий кiнь та чисте поле — ось i все, що йому наймилiше. Та ще Україна. Вiльна, незалежна. Тому й проводить своє життя Тарас Бульба в Запорозькiй Сiчi, бо вважає себе захисником рiдної землi, православ'я та предковiчних законiв.

Такими хоче бачити i своїх синiв. Радiє батькiвське серце, коли стоять вони перед ним на рiдному подвiр'ї молодi, сильнi. Та ще бiльше пишається вiн синами, спостерiгаючи, як нищать вони ворога праворуч i лiворуч у першiй битвi.Сам Тарас усе своє життя брав участь у битвах з поляками, турками, татарами. "Немає жодного козака, рiвного йому в доблестi". Це мудрий, з великим життєвим досвiдом козак. Тому саме його обирають запорожцi своїм отаманом. У боях пiд Дубно гарячi слова Тараса Бульби про святi узи козацького братства надають сил запорожцям у боротьбi з ворогом. Тарас — досвiдчений полководець. Вiн завжди в центрi битви. Пiдбадьорює козакiв, дає їм поради. То тут, то там чути його голос: "А що, панове?… Є ще порох в порохiвницях? Чи не ослабла козацька сила? Не гнуться козаки?" Гине кращий квiт козацького вiйська, гинуть рiднi йому по духу люди. Тому так приголомшений був Тарас, коли побачив, як його рiдний син Андрiй убиває козакiв-запо рожцiв. Вiн вiдчуває свою величезну провину перед ними, перед бать-кiвщиною. I нiяка сила батькiвської любовi не стане на перешкодi страшенному батькiвському присуду: "Я тебе породив, я тебе й уб'ю!"

Помертвiла батькiвська душа вiд подвiйного удару: загибелi двох синiв. Пiд час страти Остапа, який потрапив у полон, вiн був поруч iз сином, пiдтримуючи його в останнi хвилини життя. Тарас, життєлюб, веселий, дотепний козак, стає жорстоким месником. Пiсля смертi Остапа "тiльки вогонь та шибеницю бачила його бiла голова, i поради його загалом були спрямованi тiльки на знищення ворогiв".

Незабутнi, трагiчнi останнi сторiнки повiстi. Горить, палає над рiкою дерево, до якого прикутий поляками Тарас Бульба, та душа його з козаками, до них зверненi його останнi слова. Загинув Тарас Бульба, та незламними залишились його воля, любов до товаришiв i рiдної України.

Запорозька Сiч у зображеннi Миколи Гоголя

Запорозька Сiч! Ось вона, вольниця української землi! Розмiстилась вона всього на декiлькох островах Днiпра, а знали її в усiй Європi. Це була порiвняно невелика кiлькiсть вiдчайдушно смiливих людей, безумовно кращих людей свого часу, що змогли не тiльки вiдстояти незалежнiсть України в XVI й XVII сторiччях, але й надiйно захистити Європу вiд схiдних ворогiв. Яскраво, виразно, правдиво зумiв описати Запорозьку Сiч у повiстi "Тарас Бульба" Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору Тараса Бульби та його синiв, Остапа i Андрiя, вiдкрилась прекрасна смiлива картина, коли вони пiд'їжджали до славного гнiзда запорозького козацтва. Дзвiн ковальських молотiв, дужi козацькi голоси, веселий смiх життєрадiсних запорожцiв, музики, серед яких витанцьовував козак — так зустрiла їх Сiч. Живописна постать козака, який, наче лев, розкинувся на дорозi, а закинутий гордо його чуб сягав аж на пiв-аршина землi вразила героїв; не менше враження справили на них i закони, за якими жили цi дiти вольницi. На перший погляд суворi, навiть жорстокi, вони у своїй сутностi були справедливi.

Запорозька Сiч! Славне козацьке братство! "Немає зв'язкiв святiших за братерство", — так вважає курiнний отаман полковник Тарас Бульба. Так вважає кожний простий запорожець. Смертельно поранений пiд Дубно, дякує боговi Кукубенко, що довелось йому помирати "на очах ваших, товаришi". А ось уже вогонь охоплює ноги Тараса Бульби i спинається по дереву, до якого прив'язано запорозького богатиря! Та останнi слова його зверненi до друзiв, що пливуть на човнах рiкою: "До берега! До берега, хлопцi! Спускайтесь стежкою попiд горою, лiворуч!… Прощайте, товаришi!" — Останнiй подих, остання порада, останнє слово їм, братам по духу. Бо таке братство дорожче для нього "кровного родства".

А ще вмiли запорожцi славно воювати, захищали матiнку-Україну. Ось Кукубенко, побачивши, що немає вже половини Незайманiвського полку в страшенному гнiвi рубає ворогiв праворуч i лiворуч: сiмох порубав, дев'ятьох списом заколов, а вже скiлькох кулею дiстав, не порахуєш. Де пройшли незайманiвцi — там i вулиця, де повернулись — там завулок. Надзвичайним умiнням воювати вiдзначились Шило i Бовдюг, Наливайко i Метелиця. Iноземний iнженер, який керував захистом Дубно вiд запорожцiв, вигукнув, спостерiгаючи за козаками: "Ось як треба битись й iншим у чужих землях!"

Умiли козаки воювати, умiли вони й достойно помирати за рiдну землю. "Не жаль помирати! Аби вiчно красувалась земля Руська!" I вiдлетiла душа козака. "Так любити рiдну землю, не те, щоб душею, розумом, а всiм, чим Бог дав, так любити нiхто не може", — пише про своїх славних землякiв Микола Гоголь.