Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

Вiдцвiло веселе лiто, i на землю ступила осiнь. Вона пофарбувала в яскравi барви листя на деревах, а землю покрила золотавим килимом. Виблискує красуня своїми кольорами, i на душi стає святково i радiсно.

Чудовий лiс восени! Вiн ще здалеку манить нас своєю неповторною красою. Аж ось ми в лiсi. Як тут все змiнилося останнiм часом!

Землю вкриває м'який жовтий килим опалого листя. Тихо стоять замрiянi дерева, тiльки про щось гомонять двi берiзки: мати i донька. Мати каже: "Подивись, доню, якою красивою стала бiлочка. Смух подовшав, а на вухах з'явилися довгi волосянi китички. Бiля свого дупла бiлочка повiсила сушити гриби. Це вона так готується до зими.

Донька в свою чергу запитала: "Мамо, а чому дуб стоїть зелений?" Стара береза вiдповiла: "Осiнь ще не встигла пошити золотого кожуха".

Довго ще можна було слухати, про що гомонять берези, та час рушати додому. Ми прощаємося з лiсом i збудженi повертаємось до мiста.

Пiсня моя - радiсть моя

У напiвтемнiй залi застигла напружена тиша. Погляди всiх глядачiв спрямованi на яскраво освiтлену сцену. I ось завiса розсунулась, вiдкривши глядачам спiвачку, одягнену в українське нацiональне вбрання. Iз насолодою слухаю чарiвну українську мелодiю. А вона дзвенить, переливається срiбними, тремтливими звуками цимбал, пробуджує у серцi нiжним голосом сопiлки солодкий смуток.

Чомусь спало на думку, що без музики, без пiснi не змогли б iснувати нi радiсть, нi кохання; люди не були б щасливими, добрими, нiжними.

Я не уявляю свого життя без пiснi. Вона завжди зi мною, я всюди чую її легкий подих. I де б я не була, що б не робила, завжди в моєму серцi — пiсня. Iнодi вона мрiйлива, iнодi весела, i навiть тодi, коли душу огортає смуток, зi мною пiсня.

Коли я чую голос Нiни Матвiєнко по радiо, зупиняюсь i слухаю пiсню. Цей голос заворожує мене. Здається, що потрапляєш у чарiвний свiт, створений спiвачкою. Вона спiває часто без музичного акомпане менту.

На мою думку, це i робить її дуже близькою слухачам. Її пiсня, нiби розповiдь… Особливо менi подобається пiсня про диких гусей, котрi летiли через гай. Довiрливо звучить голос спiвачки.

Її слухаєш — i їй вiриш. I милуєшся чарiвним голосом.

Дивлюсь на обличчя слухачiв, що поруч зi мною. На губах у всiх грає усмiшка — музика зблизила людей. Пiсня полонила їх. Вона ж справжнiсiнька чарiвниця. Пiсня — то наша радiсть, наше натхнення.

Твiр з народознавства. Весiльний коровайОдним iз найпоширенiших весiльних обрядiв, який символiзує освячення громадою новоствореної родини, є випiкання короваю. Коровай виготовляли, дотримуючись певного сценарiю. Випiкали його у п'ятницю або в суботу у домi молодої (у схiдних районах), у родичiв (на Подiллi чи на Волинi) або ж в обох молодих. Нерiдко у цьому ритуалi брали участь родичi з обох бокiв, символiзуючи порiднення сiмей. Спiльнiсть дiй пiд час випiкання короваю мала символiзувати єднiсть майбутньої сiм'ї. Для цього коровайниць зав'язували рушником i вони мусили все робити разом: мiсити тiсто, вилiплювати оздобу, обмивати руки. Iснувало повiр'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, трiснутий — розлучення, а покручений — злу долю.

Коровай завжди був окрасою весiльного столу.

Українська народна картина "Козак Мамай"

Козак Мамай — це улюблений герой українського фольклору, в образi якого знайшли втiлення всi кращi риси, притаманнi козацтву: козак не тiльки смiливий i безстрашний воїн, вiн ще й "характерник" — вмiє вiдвертати кулi, грає на бандурi, у нього нiжна i мрiйлива душа. Його зображення стало найпопулярнiшим сюжетом української народної картини, поширеної у XVIII — першiй половинi XIX ст.