Шпаргалки з історії України
66. Викриття культу особи Сталіна. Демократизація суспільно-політичного життя в Україні в другій половині 50-х на початку 60-х рр. та їх суперечливий характер.
Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почався частковий відхід від сталі¬нізму. Однак він не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу Сталіна була непослідовною. Разом з тим у керівництва партії визрі¬вало розуміння того, що без певної демократизації суспільного життя немож¬ливе оновлення країни, її економічний розвиток, підтримання високого рівня воєнної могутності.
Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди - час «відлиги» М. Хрущова (друга половина 50-х - початок 60-х рр.) і час політичної та ідеологічної реакції часів Л. Брежнєва.
Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільс¬тва. Цей процес був складним і суперечливим, але в цілому сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій насе¬лення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературо¬знавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958). У цей час були ство¬рені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури. Українська сільсь¬когосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки - Спілка журналіс¬тів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мово¬знавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії україн¬ської літератури та літературної мови, «Антології української поезії» та ін.
Критика культу особи поклала край «сталініані» в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, при¬свячені «вождю всіх народів».
Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Гр. Тютюнника, «Людина і зброя», «Тронка» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників.На розвиток української культури та громадське життя в Україні того ча¬су помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерід¬ко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користува¬лися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше ка¬жучи, український «самвидав».
Серед зачинателів руху «шестидесятників» були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали націо¬нально-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. У 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою «Любов і ненависть». Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні стереотипи, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників - поети Б. Олійник, В. Коротич, І.Калинець, В.Стус, прозаїки Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.
На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури україн¬ської мови, організована Київським університетом та Інститутом мово¬знавства АН УРСР. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджува¬лась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову.
Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, техніку¬мах, училищах, курсах навчання велось українською мовою; в усіх дошкіль¬них, установах, де є діти українського населення, виховання проводилось україн¬ською мовою; в усіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи велись українською мовою; інститути, і видавни¬цтва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладалися на укра¬їнську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилю¬вали громадськість, залишилися практично нерозв'язаними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.