Шпаргалки з історії України

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за не¬залежність, за українську державність.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Ва-луев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, ре¬лігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» до¬зволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. При¬пинив своє існування часопис «Основа».

Валусвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові україн¬ського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює робо¬ту громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовува¬ти й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства.

Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських кни¬жок, використання української мови, викладання її у початковій школі, за¬боронив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеці¬альному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культу¬рницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з цара¬том, проте в них не було конкретної програми дій.Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися вико¬ристати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціаль¬ного радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культу¬рно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій полови¬ні XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиук¬раїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищи¬ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соці¬ального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, пересліду¬вання, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволен¬ня української нації.

39.Проведення реформи 1861р в російській Україні, її особливості і наслідки.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господар¬ства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень нау¬ки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соці¬альні конфлікти.

Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відста¬лість, воєнну нездатність Російської імперії, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у то¬му числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залеж¬ності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.