Шпаргалки з історії України

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

27.Війна Росії з Польщею. Андрусівським договір 1667р. Територіальне розчленування України.В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського суспільст¬ва переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі українських представників, яке передбачало, що: • Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишалося у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; • Київ з око¬лицями на 2 роки передавався Московії: • Запорізька Січ мала перебу¬вати у спільному володінні обох держав; • Московії поверталися Смо¬ленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між двома хижаками та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прихильників. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повс¬тання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Лівобережжі та перехід України під ту¬рецький протекторат. Заручившись підтримкою старшини, Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського хана, а також ак¬тивізував зв'язки із правобережним гетьманом Дорошенком. На поч. лю¬того вибухнуло антимосковське повстання, в результаті якого до сер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади, москов¬ського уряду, Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18 черв¬ня 1668 р. в с.Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою зрек¬тися гетьманства на користь П.Дорошенка.

28. Відновлення козаччини на правобережній України в середині 80х рр. 17 ст. С.Палій

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави - Поль¬ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайсь¬кого договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, - писав козацький літописець Са-мійло Величко, - бачив я багато городів і замків безлюд¬них, і пусті вали ., що стали пристанищем і житлом тіль¬ки для диких звірів . Бачив я там . багато кісток люд¬ських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі

мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі клі¬матичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща по¬рушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозво¬ляв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуслав-ський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польщею та Туреччи¬ною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію право¬бережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фас¬товом 1700 р., а потім і до вибуху повстання під прово¬дом С. Палія (1702-1704).

Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович (?-1710) - козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684-1704, 1709-1710). Народився в містечку Борзна (Чер¬нігівщина). Навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «при-повідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козаць¬кого полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спро¬би польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688-1704 рр. Палій вів пере¬говори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річ¬чю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702-1704 рр. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобе¬режжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазе¬пи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання при¬душено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705-1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повер¬нув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і за¬лишається його полковником до смерті.Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе¬режжям.