Шпаргалки з історії України
Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянст¬ва. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосе¬реджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до госпо¬дарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.
Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відно¬син, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського вироб¬ництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності.
41. Соціально-економічний розвиток українських земель в другій половині 19 - на початку 20 ст.
У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін¬ших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.Білозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент¬ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасни¬ки якого - В.Антонович, Б.Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.
Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» пе¬рестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.
Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити пер¬ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво¬ри українських письменників.
Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь¬них шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шев¬ченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, симво¬лізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це роман¬тичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо¬му українському отримало назву українофільства.
На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.ЗІбер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурни¬цької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців» головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декла¬рація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бу¬ти істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти ви¬ключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було ви¬знання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських ді¬ячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову¬вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів ви¬кликала жорстокий спротив царського режиму.
Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспіль¬но-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі¬вня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».
Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за не¬залежність, за українську державність.