Суспільно-політичне становище Наддніпрянської України у ХІХ ст

Неаполя, Туреччини — проти Франції, на чолі якої стояла Дирек-

торія. Війна тривала з 1799 до 1801 року і коштувала Україні багато

жертв: українські солдати, разом із російськими, гинули в тяжких

походах в Альпах.

Того ж 1812 року Олександер 1 наказав генерал-губернаторові

Малоросійському, князеві Я. Лобанову-Ростовському, зформувати

в Лівобережній Україні козацькі полки на таких основах, які були в

Правобережній Україні, обіцяючи при тому, що по закінченні війни

буде залишений козацький стан, постійне козацьке військо. Проект

організації козаків уклав полковник М. Миклашевський, використав-

ши плян В. Капніста.

Перспектива поновлення козацтва викликала в народі ентузіязм.

Зібрано 15 полків: 6 у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. За-

мість 4.500 чоловіка, як передбачав наказ, з'явилось 18.000. Крім того,

князь Кантакузін привіз 500 бозьких козаків, В. Скаржинський —

ескадрон — 180 чоловіка. Все утримання: коні, зброю, обмундируван-

ня, харчі — охоче оплатило населення, сподіваючись поновлення

козацтва. Однак, під час формування козаків виник конфлікт, бо

Я. Лобанов-Ростовський хотів був надати полкам загальноросій-

ський характер. Проти цього виступили аплітові поміщики: колиш-

ній міністер юстиції, Д. П. Трощинський, Полтавський губерніяльний

маршал, В. Капніст, які відстояли український характер полків.

Полки зазнали великих втрат: 1815 року повернулося з 18.000

чоловіка — 12.484. Також загальних втрат на суму коло 2-ох міль-

йонів карбованців не відшкодовано. Але чекало ще гірше: 1816 року