Суспільно-політичне становище Наддніпрянської України у ХІХ ст

шою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року Олександер II дав

амнестію членам Кирило-Методіївського Братства, які перебували

на засланні. Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В. Бі-

лозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі,

що став духовим осередком українського національного руху. Го-

ловним завданням як українського, так і російського громадянства,

було звільнення селян. У цьому питанні сходилися прагнення кра-

щих представників українського та російського суспільства. Росій-

ські журнали містили палкі вірші Шевченка, спрямовані проти крі-

пацтва; російський письменник Тургенев перекладав російською

мовою твори Марка Вовчка, молодої української письменниці (Мар-

кевич), яку Шевченко назвав своєю «донею».

Величезне значення здобув Шевченко, якого намагалися затягти

до себе різні російські угруповання: і слов'янофіли, закликаючи до

співпраці в журналі «Парус», і ліві групи з табору Чернишевського

. та Добролюбова, органом яких був журнал «Современник». А серед

широкої публіки, не зв'язаної з партіями, Шевченко був ідолом.

У Росії та в Україні народжується новий напрямок в історії та

літературі — «народництво». Головною рисою народництва взагалі,

а зокрема в Україні, була не тільки ідеалізація селянства, а й пере-

конання, що тільки селяни та рядові козаки були й залишилися

носіямиукраїнської національности. Усі інші стани, як запевняли «на-

родники», втратили свою національність, а тому треба знову набли-

зитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фолкльор.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії,