Суспільно-політичне становище Наддніпрянської України у ХІХ ст

вживати досконалішого плуга, що вимагав однієї пари волів. Та-

ким чином не було вже потреби дідичеві мати заможного селяни-

на, навпаки, дідич щораз більше потребує селянина-«робітника»,

бо він може працювати і на фабриці чи в мануфактурі.

Кріпаки — чоловіки й жінки — відбували панщину, і це був їх

головний обов'язок. Панщина не була однакова: на Лівобережній

Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Пра-

вобережній Україні доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де

була недостача кріпаків, панщина була менша: не більше як 2 дні

на тиждень.

Панщиною не обмежувалася праця кріпаків на пана, по всіх

господарствах були ще й інші повинності: вони мусіли возити дрова

з ЛІСУ. возити продане збіжжя, прокладати та лагодити шляхи, мости,

давати панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів тощо. Жінки мусіли збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Кращим було становище селян, які йшли «на оброк», тобто ді-

ставали право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати,

де вони захочуть. «Оброчні» селяни працювали по містах як реміс-

ники, як обслуга в готелях, як візники, служники і т. п. Чимало

з них зовсім поривали з селом і з власним господарством, але ча-

стина залишала свої родини в селі.

У 1830-их роках збільшується число так званих «місячників»

— селян, які не мали свого господарства і діставали від пана утри-

мання. У 1840-их роках на Лівобережній Україні кількість «місяч-

ників» доходила до 25% загальної кількости кріпаків.

Збільшення армії й постійні війни вимагали рекрутів. За законом