ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Уперше в драмі «Наймичка» письменник посилив індивідуаліза¬цію другорядних чи епізодичних постатей до такої міри, що вони склали окрему, додаткову сюжетну лінію (Маруся — Панас). Обидві героїні (Харитина і Маруся) по-різному, але всім життям розплачу¬ються за свою необачність. їхня трагедія є узагальненням становища простої людини, позбавленої будь-яких прав і суспільного захисту.

550

Відзначаючи той факт, що Карпенко-Карий по-новаторськи ре¬формував сімейно-побутову драму, критик і театрознавець В. О. Сах-новський-Панкеєв писав: «Не індивідуальні властивості характеру героя, а сукупність життєвих умов, які визначають його поведінку, ставали поштовхом до драматичної дії. Для Карпенка-Карого цей принцип має універсальне значення. Йому підлягають і ті характери, які розкриваються в сфері ліричній, побутовій, сімейній»1.

Це визначення можна дещо уточнити, не протиставляючи обидва компоненти: індивідуальні властивості характеру героя (які ніколи не ігнорувалися драматургом, а всебічно простежувалися) плюс су¬купність життєвих умов.

Темі трагічної жіночої долі присвячено й драму Карпенка-Каро¬го «Безталанна» (1886). П'єса мала кілька редакцій. Першу під назвою «Хто винен?» було створено ще в Єлисаветграді (надрукована в «Збірнику драматичних творів» Карпенка-Карого в Херсоні разом з п'єсами «Розумний і дурень», «Бондарівна»). її не дозволила цен¬зура, як і наступний варіант — «Чарівницю». Лише третій варіант під назвою «Безталанна» був дозволений цензурою і опублікований у другому томі творів драматурга (1897).Яку ж крамолу побачили царські цензори в цій типовій драмі ко¬хання? Як відомо, в основі твору — мелодраматичний трикутник: сміливої вдачі, гарний, запальний Гнат, під стать йому палка, весела Варка — перше Гнатове кохання, і дружина Софія — ніжна, тиха і щира. Захоплення Гната Варкою, ревнощі, розрив із нею і одруження з лагідною Софією; повернення колишнього кохання і вбивство Со¬фії — такий, на перший погляд, банальний сюжет драми, та під пером великого майстра твір досяг художньої досконалості, своєрід¬ності й новизни. Бо були у п'єсі й моменти, які виходили поза «три¬кутник кохання»і занепокоїли цензорів. Про них ідеться насамперед у своєрідній полеміці автора з М. Старицьким, який у листі до драматурга з приводу п'єси «Безталанна» радив використати «виграш¬ні» можливості сюжету, виставити Варку «злим демоном», який руйнує родинне життя, забирає спокій і злагоду Гната і Софії. Але така драматизація сюжету, що спиралася б на негативні риси вдачі, жорс¬токість натури тощо, не приваблювала Карпенка-Карого. У відповіді М. Старицькому він писав: «Я совсем не желал поставить несчастье Софии и всей семьи в зависимость от строго определенньїх стрем-лений Варьки разрушить ее счастье, а предоставил зто семейному омуту и другим трудноуловимьім течениям жизни» [3, 293].

Цю ж думку автор пояснює і більш відверто, розкриваючи М. Ста¬рицькому задум драми: «Прежде всего в драме «Хто винен?» нет того злого гения, которьій разрушает счастье людей [...]. Я взял

1Сахновський-Панкеєв В. О. Карпенко-Карий і російська культура. — К., 1969. —

551

жизнь. А в жизни не всегда драма разьігрьівается по таким законам логики, чтобьі не оставалось места для вопроса «хто винен?» [З, 290].

Отже, враховуючи цю драматичну концепцію І. Карпенка-Каро-го, його націленість на життя з усією сукупністю його різнодіючих сил і чинників, ми не будемо шукати лиходіїв і заплутаної ними інтриги, не шукатимемо і патологічно злої вдачі, від якої йдуть усі біди інших персонажів, а з розвінчанням та усуненням яких вони закінчуються, торжествує добро і справедливість.

У драмі піднімаються проблеми, пов'язані з життям села, яке ще не позбулося важкої спадщини феодально-кріпосницьких відносин. У ньому не зникли ще старі упередження, дикі звичаї (цькування свекрухою невістки тощо). Пересуди, плітки, дрібновласницькі егоїс¬тичні інтереси буйно розростаються на ґрунті вікової темноти і неос¬віченості; вузькість погляду на світ, а поверх усього жорстокість нових економічних тенденцій, узаконене грабіжництво сильним слаб¬шого — ось та похмура, страшна правда життя, що впливала на глядача далеко сильніше, ніж нещаслива історія кохання. І саме це нещадне оголення драматургом похмурої, страшної правди життя змушувало цензорів кількаразово забороняти твір (як забороняли написані на ці ж теми твори М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка та ін.). «Ця драма, — зазначав І. Франко, — показує з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну і темну атмосферу сучасного українського села, де існують тисячні сили, які намагають¬ся підірвати в людях те, що в них є чистого і здорового, а ніщо не розбуджує і не підтримує в них почуття обов'язку і громадської свідо¬мості. Можливо, що саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють в його драмі»1.